Михальченко Данило, 11 клас, Любимівський заклад повної загальної середньої освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Кошур Тетяна Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Зараз, озираючись назад на ці три роки війни, важко віриться, що я пройшов через стільки випробувань. Моя історія починається в селі, де я народився і виріс. Маленьке, затишне місце, де всі один одного знають, де мирно й тихо проходять дні. Але все змінилося в один момент — ранок 24 лютого 2022 року.

Війна застала мене зненацька, як і багатьох інших.

Спочатку було важко повірити в те, що відбувається, та на 14-й день все стало занадто реальним — ворожі війська зайшли до нашого села. Страшно навіть згадувати той час.

Тиша села перетворилася на постійний гул техніки, звуки пострілів та вибухів. Будь-яка надія на те, що це скоро закінчиться, розвіювалася з кожним новим днем окупації.

Через два дні після того, як війська увійшли в село, мої батьки вирішили поїхати. Чекати далі було небезпечно, хоча я й досі не міг покинути рідну землю назавжди. Ми вирушили у більш безпечне місце, яке теж було під окупацією, але хоч трохи далі від бойових дій. Це був важкий вибір.

Розуміння того, що я залишаю свій дім, не покидало мене весь цей час.

Коли я доїхав до нового місця, здавалося, що трохи легше дихати, але не було відчуття повної безпеки. Займався тим, чим міг, намагаючись підтримувати зв'язок із рідними, які залишилися в селі. Із часом стало зрозуміло, що тут залишатися не можна, і через місяць батьки вирішили остаточно виїхати. На цей раз їхньою метою став Кривий Ріг. Знову на дорогу, знову в невідомість, але цього разу вже в місто, яке стало для мене надією на відносний спокій.

У Кривому Розі я почав життя заново. Війна змінила все.

Те, що колись здавалося простими речами — затишок, дім, спокійний сон — тепер стали справжньою розкішшю.

Щодня новини про ситуацію на фронті не давали забути, що попереду ще довгий шлях. Та, незважаючи на страх, попри невизначеність, я не втрачав надії на те, що колись зможу повернутися в своє рідне село.

Через рік сталося те, на що ми всі так чекали. Наше село звільнили. Радість і полегшення переповнювали мене, але з ними прийшло й розуміння, що попереду багато роботи — село було пошкоджене, як і багато інших населених пунктів України. Але головне, що воно знову наше.

Ці 1000 днів стали для мене справжнім випробуванням на міцність. Я навчився цінувати прості речі: ранкову тишу, яку більше не переривають постріли, можливість спокійно спати і бачити, як відновлюється рідний дім. Війна навчила мене цінувати кожен момент і не боятися змін, навіть якщо вони страшні. Ми знову повертаємо собі своє, і це головне.

Три роки — це багато. Часу було достатньо, щоб зрозуміти: війна — це не тільки руйнація, це й про переродження, це про силу і віру в майбутнє. Мій шлях ще не завершено, як і шлях всієї країни. Але я вірю, що попереду нас чекає перемога, і ми всі повернемося додому.