Мороз Анна, 10-г клас, ліцей №11 Хмельницької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Братченко Таїсія Валеріївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

2014 рік. Один з найважчих років для України. Революція Гідності, і те, від чого страждає наша країна вже багато років - війна. У цей рік вона не охоплювала територію нашої країни повністю, але ніхто не знав, яка доля чекає нас далі. 

Тоді я була ще зовсім малою і всі ці події памʼятаю дуже невиразно. Згадую, як ми всією сімʼєю в цілковитій тиші сиділи біля увімкненого телевізора , де транслювали новини. Тоді я ще не розуміла повністю, що сталось, тому це мене не дуже лякало.

Ставши старшою, я зрозуміла, що відбувається, але все це не впливало на наше мирне життя. Єдиним нагадуванням були новини про всі події та часті розмови. Але одного дня все змінилось.

24 лютого 2022 року - дата, закарбована в памʼяті кожного українця. Той день мав бути звичайним та буденним, хтось мав іти до школи, а комусь треба було на роботу. Проте о 4 годині ранку наше життя перевернулось на 180 градусів. Перші емоції, які, напевне, відчув кожен - страх, шок, неусвідомлення як бути і що робити далі. 

Сигнали повітряної тривоги, звуки вибухів, безперервний потік інформації та новин - все це було новим і жахливим для кожного. Але, безумовно, найстрашнішим було і досі залишається усвідомлення того, що почалась повномасштабна війна, і ніхто не знає, що буде далі.

Перші дні всі були в шоковому стані від початку нового періоду в житті України.

Далі почали випливати страшні злочини росіян, тисячі історій людей, що пережили окупацію, фотографії знищених міст, де колись вирувало життя, а зараз залишились лише купки попелу.

Безумовно, все це безмежно сильно ранить душу та серце. 

Хоч я і живу далеко від фронту, і прильоти бувають набагато рідше ніж, наприклад, у прифронтових містах, проте все одно інколи буває дуже страшно. Але, напевно, найгірше те, що з часом цей страх проявляється все менше і менше. Важко і неприємно розуміти, що ти починаєш звикати до всього, що відбувається, і для тебе та інших людей це стає чимось звичайним. 

Проте варто сказати, що навіть звикання до таких жахливих подій не повинно стирати памʼять. Ми не повинні забувати про все, допомагати та підтримувати як наших воїнів, так і один одного. Також,

дуже важливо памʼятати нашу історію, популяризувати українську мову та культуру,

пишатись тим, що ми українці, бо це зберігає нашу національну ідентичність та єдність. Роблячи все це, можна зрозуміти, що ми боремось не лише за територію. Українці - неймовірно сильна нація, і я щиро вірю, що ми усе подолаємо і все буде добре. Не даремно кажуть, що навіть після найтемнішої ночі настає світанок - так буде і в нас.