Правдун Валерія, 11 клас, Криворізький ліцей «КОЛІЯ»

Вчитель, що надихнув на написання — Левіна Анастасія Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… 1 440 000 хвилин… 86 400 000 секунд… Рівно стільки часу пройшло з моменту, коли мій світ було поставлено на паузу… Рівно стільки, відколи все навколо стало чорно-білим…

Чудово пам’ятаю як це було. Вечір середи. Ми з дівчатами радісно йшли з тренування.

Готувались до концерту, який повинен був відбутися 25 лютого. Звично попрощалися, не знаючи, як довго ми ще один одного не побачимо.

Ранок. 24 лютого. Прокидаюсь від гучних розмов мами, що перекрикувала телевізор. Мій погляд впав на годинник. Пів на шосту. Врешті підіймаюсь з ліжка, відчиняю двері й перше, що вилітає з моїх уст: «Що трапилось?» Мама стояла біля вікна, в її очах було поєднання страху, тривоги та безсилля. І тоді пролунали жахливі слова: «В нас війна».

Світ ніби зупинився. Тіло пронизав холодний страх, а очі наповнилися сльозами. Телевізор транслював жахливі кадри.

Я не могла повірити, що це відбувається насправді і вороги наважилися напасти на нашу країну. Світ всередині впав, тіло почало холоти, а в очах з’явилися сльози. Одразу погляд перейшов на телевізор, у новинах розповідали про все, що трапилось. Я не могла повірити, що саме цієї миті ворожі війська намагаються знищити мою Батьківщину.

Життя розділилося на «до» та «після».

Кожен день ми слухали новини, жахаючись того, що ось ще трохи і «дійдуть до нас». Не раз ми були готові бігти до бомбосховища, і щоночі лягали спати з острахом, що ранок може не настати… І ось в один з таких вечорів почувся звук. Той самий звук, який ми, на жаль, чуємо й до сьогодні. Повітряна тривога. Перша тривога...

Швидко вдягнувшись, узяли найголовніше і побігли.

З кожного двору вибігали люди, в їх очах я бачила страх та сльози. Я міцно тримала свого собаку, який також відчував це внутрішнє хвилювання, і від цього постійно скулив.

У сховищі десятки людей – дорослих та дітей, сиділи та чекали чогось, читали новини, а серце завмирало щоразу, коли на телефон приходило сповіщення.

Зрештою цей жах закінчився. Проте тепер речі лежали розкладені на столі, щоб швидше вдягтися, а в кутку завжди стояла тривожна валізка. Йшов час, правило двох стін було найголовнішим у нашому домі. Кожну тривогу ми знаходилися там, кожну ніч – на стільці в коридорі. Ой, як на ранок боліла спина.

Люди масово покидали країну. Зрештою, черга дійшла й до нас.

Сумки, документи, автобуси з маленькими дітьми, що постійно плакали. Довга дорога тривалістю понад тридцять годин.

Перебуваючи за кордоном, серцем я залишалася вдома, тому з радістю та полегшенням за два місяці поверталася назад. Вже не було страху, до коридору також не ходили.

Ніколи б не подумала на початку війни, що буду жити і далі своє життя. Проте це життя уже зовсім не таке, як до війни, бо вона чітко показала нам, які люди поряд, хто прийде на допомогу, а хто забуде, наче тебе й не було.

Останнім часом життя перетворилося на суцільну буденщину: навчання, гуртки, телеграм-канали з новинами, тривога – до укриття, але не тому, що страшно, а тому, що такі правила. Думки про те, що в країні війна, почали ставати якимись миттєвими. Ми жили, забуваючи, що вона поряд. Проте після нещодавнього «прильоту» поблизу мого дому, поблизу місця, де пройшла половина життя, я знов, як у перші дні, чітко побачила: ось – вона. Війна пришла особисто нагадати про себе. Вона поряд.

Тисяча днів війни – це не просто цифра. Це тисяча днів мужності, стійкості та надії. Тисяча днів, які зробили мене сильнішою і дорослішою. Вірю, що наша країна переможе, а ми повернемося до мирного життя. Але навіть, якщо війна закінчиться завтра (мрію про це!), її відлуння я буду чути ще довго та пам'ятатиму цей досвід, який змінив мене назавжди.

Слава Україні!