Єфімова Наталія Олексіївна, вчителька Лозівського ліцею №1

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Мій шлях… В ньому немає нічого героїчного. Я не долучилася до лав ЗСУ. Не стала справжнім волонтером (в’язання шкарпеток та плетіння маскувальних сіток не рахую). Активно не беру участь в зборах коштів, бо маю сина-курсанта, якому доначу майже щодня…

Мій шлях – це щоденна робота «в ефірі» перед монітором старенького ноутбука, або (якщо дуже пощастить) в укритті ліцею, куди час від часу все ж таки приходять діти – не стільки повчитися, скільки поспілкуватися, посидіти за партами, позгадувати…

Мій шлях…

Кожного дня я вбиваю!

Винищую в головах моїх учнів мову ворога (якщо ви хоча б раз були на Харківщині, то зрозумієте, про що я).

Мої учні – великі патріоти. І їхні батьки – справжні українці. Та якось так вже історично склалося, що ворожа мова на нашій землі пустила цупке коріння.

Неважко бути україномовним українцем десь на Волині чи Галичині. Неважко усвідомити важливість рідної мови на рідній землі тут, на Харківщині. Важко подолати звичку, вийти із зони умовного комфорту, напружитися і не дозволяти собі говорити за звичкою.

Бо мова МАЄ ЗНАЧЕННЯ!

Я розмовляю з моїми учнями УКРАЇНСЬКОЮ!

Не влаштовую фанатичних промов, не продукую патріотичних закликів… Просто розмовляю. На звичайні, прості, буденні теми. Про те, що їх хвилює, тривожить і цікавить. Ми розмовляємо НАШОЮ мовою про НАШЕ життя.

Я намагаюся донести, що українською цікавіше, смішніше, ніжніше.

А ще – сильніше! Бо одне українське слово знищує десять ворожих. Я в це вірю!

Прийде час (можливо я до того і не доживу), але точно знаю, що всі українці від Львова до мого рідного Донецька говоритимуть українською!

 

…А поки – я вбиваю мову ворога!