Сячин Микита, 9-б клас, Харківський ліцей № 139 

Вчитель, що надихнув на написання — Янко Олена Олексіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Безжальна, кривава, руйнівна. Та, яка скажено увірвалась в наше життя. Та, яка з першого дня стиснула тисячі українських сердець, ніби в кулак, і до сьогодні не відпускає. Вона торкнулась кожного, кардинально змінивши наше життя.

Зовсім не хочеться згадувати перші дні. Для мене то було жахіттям. Невідомість і нерозуміння лякало найбільше. Звичайно ж, батьки намагалися мене заспокоїти, бо й самі до останнього не вірили в початок війни, сподівались, що через тиждень-два все закінчиться. На жаль, цього не сталося. Розпочалися безсонні ночі, щоденна біганина до холодного підвалу, здригання від кожного гучного звуку. Не так я уявляв своє життя в 12 років!

Війна розколола наше суспільство.

З’явилось два світи: знедолені, які втратили свою домівку, та ті, хто дбає про власне благополуччя й продовжує жити собі на втіху.

Коли на третій місяць війни я з родиною переїхав на захід країни, переконався в цьому. А знаєте, як важко покидати рідну домівку і їхати на нове місце! Місце, де на тебе ніхто не чекає, а сприймає як туриста, на якому можна заробити.

Нікому навіть не цікаво, що, можливо, за їхню “доброту” людина віддає останнє, що залишилось від попереднього життя.

Місце, де не знають, що під час повітряної тривоги потрібно бігти в укриття і дивуються з твоєї реакції, коли звучить сирена, місце, де діти спокійно почуваються та безпечно грають у футбол, а здригаються лише від хлопавок. Для себе я зробив висновок: бути гостем у них можна, але жити там я не хочу. Просто мій світ — інший. Небезпечний, не ідеальний, але рідний!

Війна вкрала моє дитинство і змусила передчасно подорослішати. Після повернення додому (а це стало чи не найкращим подарунком на моє тринадцятиріччя) я ніби народився заново. Змінились мрії, бажання, відношення до звичних речей. Що раніше було для мене важливим, тепер здається по-дитячому смішним. Доводиться часто самостійно вирішувати і виконувати не зовсім те, що хочеться. Зізнаюсь: іноді буває дуже страшно і важко, що аж хочеться плакати.

Але думка про те, що десь далеко мій тато разом з тисячами інших воїнів ризикує своїм життям заради нашого спокою та щасливого майбутнього, не дає опускати руки і змушує рухатись тільки вперед.

Я не можу стверджувати, що всі ці тисячу днів війни принесли лише розчарування, сльози й відчай. Ні, було й безліч радісних моментів: нові люди, цікаві подорожі, довгоочікувані зустрічі з друзями, теплі обійми з рідними, повернення до навчання. Саме такі миті наповнили моє життя змістом, подарували нові враження і спогади, які ніхто і ніколи не зможе забрати. А головне: цей період навчив мене відрізняти істинні цінності від уявних та нагадав, що нічого не можна відкладати на завтра, пам’ятаєте, як у Ліни Костенко:

Нам треба жити кожним днем.

Не ждать омріяної дати.

Горіть сьогоднішнім вогнем,

Бо «потім» може й не настати.

Отже, життя в умовах війни – складне, непередбачуване, сповнене випробувань та переживань, тому варто прожити його, не втрачаючи гідність, зберегти людяність та довести що ти — Людина!