Матола Тетяна, 10 клас, Ужгородський мистецький ліцей "Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Перечинська Марія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«І все буде добре
Для кожного з нас.
І все буде добре, І все буде добре
Для кожного з нас.
І все буде добре,
Настане наш час.
Настане наш час.»

Океан Ельзи

24 лютого 2022 року- це день, який змінив моє життя назавжди, як і життя кожного свідомого українця. Повномасштабне вторгнення вплинуло на хід історії нашої країни, ментальне та фізичне здоровʼя її мешканців, економіку. Ця подія змусила мене переосмислити сенс життя, змінити цінності, насолоджуватися кожним днем.

Я проживаю в Закарпатті - області яка не зазнала бойових дій, проте, це не означає, що війна обійшла нас стороною. Захищаючи Україну загинуло безліч героїв, яких слід завжди памʼятати і шанувати.

Перші години війни були «незабутніми», страх, шок- емоції, які переповнювали кожного. Новини з кожного міста України були жахливими. Війна- це не лише про бої, вибухи, а й випробування для цілої країни.  Закарпаття не було готове до такої кількості переселенців, надати допомогу всім, здавалось, неможливим.

Потрібно було терміново розміщувати тисячі людей, надавати їм одяг, їжу, медичну допомогу.

З перших днів війни моя родина займалася благодійністю. Ми надавали притулок людям, які втекли з гарячих точок, допомагали харчами та одягом.  Щодня, я стикалася з певними людьми, які шукали підтримки. Ці обличчя, сповнені страху, розпачу і болю назавжди залишилися в моїй памʼяті.

Особливе місце в моїй памʼяті зайняла маленька дівчинка, яка тимчасово проживала у нас зі своїми батьками, вони приїхали з Харкову. Незважаючи на те, що на Закарпатті відносно спокійно, її внутрішній світ продовжував трястися від війни. 

Майже кожної ночі вона прокидалася від найменшого звуку, а її очі були переповнені страхом. Відразу починалися панічні атаки, вона тремтіла від страху, не могла заспокоїтись. Мене це дуже вразило. Я читала про такі випадки в новинах, але коли ти бачиш ситуацію на власні очі, це зовсім інше. Війна вкрала у цієї дитини, так як і у тисячі інших, спокій, дитинство.

Цей досвід показав мені, наскільки глибокими можуть бути ментальні рани від війни, навіть коли бойові дії завершаться, травми у тисячі людей залишаться.

Перший рік війни для мене був емоційно важким. Почуття тривожності було зі мною кожен день. Ранок починався з перегляду новин, це виснажувало мене. Постійний потік інформації про загибель тисячі людей, руйнування міст і сіл викликав у мене багато негативних емоцій.

З часом щось у мені змінилося, емоції, ніби, вичерпались і зникли, ставлення до новин стало набагато простішим. Війна виснажила кожного з нас, я не виняток.

Але я розумію, що в порівнянні з тими, хто проживає в регіонах, де йдуть бойові дії у мене все добре. Я маю дах над головою, їжу, умовну безпеку, не прокидаюсь від вибухів, за вікном не літають ракети, моя оселя не окупована.

1000 днів- важкий і тернистий шлях, але шлях до перемоги.