Семененко Богдан, Запорізький політехнічний центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання есе - Горенко Ганна Володимірівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Моє ім’я Богдан , мені 16 років, і я живу в Запоріжжі — місті, яке стало одним із символів стійкості та незламності під час війни. Протягом 1000 днів війни моє життя кардинально змінилося, як і життя мільйонів українців.

Я ще підліток, але на власні очі бачив і відчував те, що змінює людей назавжди.

Це есе — моя спроба поділитися тим, що відбулося за цей час, розповісти про мій особистий шлях і думки, які народилися у вирі війни.

Початок війни: страх і невизначеність

Пам’ятаю день, коли все почалося. Було 24 лютого 2022 року. Ми, як і багато хто, не могли повірити, що масштабна війна в сучасному світі може стати реальністю. У перші дні мене охопив страх, як і всіх навколо. Страх за своє життя, за свою родину, друзів, за своє майбутнє. Ми не розуміли, що буде далі.

Новини лунали одні за одними, і кожна з них здавалася ще більш страшною, ніж попередня. Проте, ми не мали іншого вибору, окрім як звикати до цієї нової реальності.

Мій будинок, школа, улюблені місця, де я колись проводив час з друзями, стали частиною іншого життя. Замість того, щоб думати про навчання та веселі зустрічі, ми почали думати про безпеку: де сховатися, якщо почнеться обстріл, куди йти, якщо доведеться тікати.

Життя розділилося на "до" і "після", і це "після" було зовсім невідомим.

Рідне місто в умовах війни

Запоріжжя завжди було активним і динамічним містом. До війни це було місце, де люди жили своїм звичайним життям: працювали, навчалися, зустрічалися, раділи та будували плани на майбутнє. Але війна змінила все. Вона принесла з собою тривогу, невизначеність і відчуття постійної небезпеки.

Місто швидко адаптувалося до нових умов. Першими ознаками війни стали блокпости на вулицях, волонтерські центри, які з’явилися по всьому місту, і звуки сирен, які нагадували нам про загрозу повітряних атак.

Спочатку я не міг повірити, що це все відбувається насправді. Коли ти підліток, війна здається чимось далеким, чимось, що буває тільки в підручниках з історії або в фільмах.

З кожним днем ми дізнавалися нові подробиці про те, що відбувалося на фронті, і це завжди було важко сприймати. Кожна новина про загибель цивільних, обстріли або руйнування житлових будинків боліла, як особистий удар.

Втім, разом з болем прийшло відчуття єдності. Наше місто, як і вся країна, об'єдналося в прагненні захистити своє життя та свободу.

Школа та навчання під час війни

Однією з найбільших змін для мене стало навчання. Я завжди любив ходити до школи, спілкуватися з друзями, обговорювати нові теми та вивчати щось нове. Але війна внесла свої корективи. Школи закрили, і ми перейшли на дистанційне навчання. Це було важко — не лише через технічні проблеми, але й через психологічний стан.

Коли довкола війна, важко зосередитися на математиці або історії. Замість підручників і контрольних робіт ми обговорювали з друзями новини, ділилися страхами і підтримували один одного.

Однак з часом я зрозумів, що навчання — це не просто обов’язок. Це шанс зберегти частинку нормального життя, яке так швидко руйнується навколо нас. У мене була мрія вступити до коледжу, і ця мрія стала тим маяком, який допомагав мені рухатися вперед, навіть коли все здавалося безнадійним.

Волонтерство: відчути свою корисність

Одним з найсильніших переживань за ці 1000 днів для мене стало волонтерство. У нашому місті багато людей почали допомагати один одному з першого дня війни. Я теж захотів бути частиною цієї великої спільноти, яка допомагає нашій армії, переселенцям і тим, хто постраждав від війни.

Спочатку я не знав, що саме можу зробити. Я був молодим і не мав особливих навичок, але волонтерські центри завжди мали для кожного роботу.

Я допомагав сортувати гуманітарну допомогу, пакувати речі для військових, а іноді навіть займався дрібними ремонтними роботами. Ці моменти стали для мене дуже важливими, бо вони дали відчуття, що навіть в умовах війни я можу бути корисним. Волонтерство допомогло мені зрозуміти, що ми не самі в цій боротьбі.

Кожен, хто допомагає — навіть маленькими справами — є частиною великої перемоги, до якої ми всі прагнемо.

Війна і дорослішання

У віці 16 років я вже зовсім по-іншому дивлюся на життя. Війна змусила мене дорослішати набагато швидше, ніж це було б у мирний час. Я почав глибше розуміти, що таке відповідальність, що таке боротьба за свою землю і чому це так важливо. Мої батьки, які завжди були моїми підтримкою і опорою, стали для мене прикладом стійкості і мужності. Вони завжди говорили, що ми маємо зберегти надію і робити все, що в наших силах, щоб допомогти нашій країні.

Я також побачив, як важливо мати силу духу. Навіть коли довкола все руйнується, навіть коли ти не знаєш, що чекає на тебе завтра, важливо не втрачати віру в себе і свої можливості. Війна показала мені, наскільки сильні люди можуть бути, коли вони об'єднані спільною метою.

Висновки

Ці 1000 днів війни були найважчими у моєму житті. Я бачив страх, біль, руйнування, але також бачив надію, силу і єдність. Я навчився цінувати прості речі, які раніше здавалися мені буденними. Я зрозумів, що навіть у найтемніші часи завжди є місце для людяності, для допомоги один одному і для надії на краще.

Мій шлях триває. І хоча я не знаю, що чекає на мене і на нашу країну завтра, я впевнений в одному: ми не здамося. Ми боремося за свою свободу, за своє майбутнє, і кожен з нас робить свій внесок у цю велику боротьбу.