Карловський Данило, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ«Херсонський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ботвинюк Оксана Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це біль, страждання, смерть і зруйновані життя. У нашій країні вона почалась не 24 лютого 2022 року, а значно раніше, в далекому 2014, коли нога російського окупанта вперше ступила на українську землю. Проте саме повномасштабне вторгнення згуртувало український народ. Активізувалась волонтерська діяльність, на захист країни стали тисячі добровольців з усього світу, щоб побороти беззаконня і несправедливість.

Кожен прагнув бути корисним. Що ж думала Росія? Що ми зустрічатимемо загарбників із хлібом-сіллю? Невже вони вважали, що козацька кров, воля до життя і жага до боротьби дозволять українцям здатися окупантам?

Я не вірю, що незабаром 1000 днів війни… Хоча в новинах  перед початком повномасштабного вторгнення лунали заяви, нібито Росія збирає велику купу військ під нашими кордонами, та люди не надавали цьому значення, бо як братський народ піде на Україну?

Замість очікуваної поїздки на риболовлю, мій ранок 24 лютого  почався із вибухів, метушні і обговорень що робити далі.

Довжелезні черги до банкоматів, заправок, магазинів. Паніка. В один момент у нашому Станіславі настала інформаційна тиша, а потім почалися плітки, ніби вночі загарбники зайшли у наше село та засіли в одному з ярів.

Відтоді дитячий сміх не лунав на вулицях, а вечірні обговорення між дорослими про буденне відклалися на невизначений час. Запровадили комендантську годину.

Багато людей говорили про ймовірний голод у нашій Станіславській ОТГ. Моя родина теж хвилювалася щодо цього, тому довелося їздити у сусіднє село за продуктами. Саме там я вперше побачив автівки з білими рушниками і написами «ДІТИ» на лобовому склі. Незабаром і нам довелося так зробити, покидаючи рідний дім. Та спочатку були ночівлі в підвалі і невідомість.

Одного разу під час поїздки до бабусі й дідуся мене огорнув величезний страх, коли поруч рухалася справжня російська колона. Вона рухалася нам на зустріч: танки, БТРи, КамАЗи з усім відомими «зетками».

Транспортні засоби, які раніше бачив лише у фільмах про Другу світову. Це було страшно. В будь-який момент моя родина могла стати їхньою ціллю. На щастя все обійшлося. Приїхавши до рідних, ми почули гучні вибухи. З цікавості я видерся на дах будинку і побачив як у сусідньому через лиман селі помітно миготіли жовті вогники і навіть пару снарядів полетіли у воду, викликавши тим самим хвилю заввишки метрів з 10.

Водночас мене охопили жах і надія, бо це наші захисники зустрілися з окупантами віч-на-віч, вступили в шалений бій і хоч ненадовго зупинили загарбницький наступ. Цю переможну мить я пам’ятатиму все життя.

Активні бойові дії в Станіславі продовжувалися і ми змушені були пере-їхати до окупованого, але більш безпечного Херсона. Проїжджаючи блокпости, спостерігали закопані вздовж дороги танки, купи сміття від «визволителів» і їхні злі обличчя. Саме місто мені здавалося сірим і втомленим. Годинами доводилося стояти в черзі до маркетів за продуктами. Та й тут ситуація згодом погіршилася.

Проживши в Херсоні кілька місяців, ми вирішили виїхати на підконтрольну територію. Це був тривалий шлях випробувань, страху за життя і кількох переїздів.

Спочатку на кілька місяців до родичів на Вінничину, потім 9 місяців у Одесі, а після деокупації частини Херсонської області повернення додому. Це неймовірні відчуття! Бути вдома, попри все. Та радість була короткочасною. Почалися обстріли з мінометів та важкої артилерії. Відбува-лись вони частіше вночі. Коли з іншої сторони лиману доносився характерний «бух», то я одразу падав додолу.

Один, два, три…Наче й зараз чую свист над головою, а потім дуже голосний вибух. Молюся Богу, щоб нас врятував. Після обстрілу бачу дим, а наступного дня зруйновані будинки сусідів. Довелося знову їхати до Одеси…

Поки що я там, але вірю, що настане день, коли ми всі повернемося в рідні домівки і в кожному куточку нашої рідної землі майорітиме український прапор. Молимося за Україну та наших захисників і захисниць.

Слава Україні! Героям слава!