Гусєва Світлана, учениця 10 класу Опорного закладу "Люхчанський ліцей"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шепель Марина Дмитрівна

Війна. Моя історія

Війна. Багато в кого це слово має різні асоціації: В когось – це переїзди, в інших – продавання з рідною місцевістю, а хтось має нестерпний біль у душі та гіркі сльози на очах тільки від цих літер та їхнього значення. Майже в кожної родини нашої країни ця подія забрала дітей, батьків, близьких родичів, друзів та навіть рідну домівку.

Доброго дня! Мене звати Світлана і я одна із свідків жахливого періоду для рідної Харківщини – окупації. Моє життя було спокійним та веселим. Всі ходили до школи або на роботу.

Ввечері, світлі розмальовані після новорічних свят віконця та легкі смужки сіруватого диму, який виходив із димаря, надавав приємної атмосфери для прогулянки з друзями. Завжди було чути сміх дітей, які граються на майданчиках. Але все змінилось за одну ніч.

Двадцять четвертого лютого у нашій країні почалася війна. З самого ранку на вулиці був відчутний яскраво виражений запах пороху, а в західній частині селища було яскраво-червоне зарево, неначе людська кров збиралася у велику чашу безкрайнього неба. Тоді стало зрозуміло – це не добрий знак. Через новини ми дізналися, що Росія почала повномасштабний наступ на Україну.

Всі телеканали говорили тільки про одне – війна. Вуличні бої, вибухи, пожежі, воєнна техніка та мертві людські тіла мали звести з розуму від страху за своє життя та безпеку близьких.

З 24 лютого наше містечко опинилося в окупації. Замість клопітливого населення, яке квапилося на роботу та зустріч з друзями було чути гомін від танків, літаків, гвинтокрилів та іншого озброєного транспорту. А ввечері від дитячих голосів залишились тільки один шорох та тихий плач з молитвою. Була суцільна тьма. Єдиним променем спілкування залишився мобільний зв’язок. Тінь російських солдатів була скрізь: на кожній вулиці, біля кожного лісу та полів. Вони були усюди.

Окупація несе несправедливість і страх. Ми втрачали свободу, як птахи, що передчасно покидають своє гніздо. Щодня ми стикалися з обмеженнями, контролем і непередбачуваністю. Ми стали в’язнями власного життя, не знаючи, що буде наступної секунди, години, доби, та місяця. Таке нестерпним наше життя було декілька місяців.

У вересні здійснилася мрія кожного українця Харківщини – де окупація. Коли люди побачили знайомий жовто-синій прапор та веселі обличчя співвітчизників – сльози, гарячі неначе Сонце, самі покотилися по обличчю. Це була радість, щастя, яке великою хвилею накрила людське тіло.

Така нелегка, але з добрим закінченням моя історія. Пізніше, моя родина вирішила виїхати з Харківщини до Рівненщини задля подальшого навчання. В цій місцевості, я знайшла нових знайомих та друзів, почала змінювати своє життя.

Начебто все почалося налагоджуватися, але неприємні спогади все ще не покидають мої думки. Але це наштовхує нас на те, щоб зміцнювати дух та незламність українського народу.