Богданець Віра, вчитель Оржівського ліцею Клеванської селищної ради Рівненського району Рівненської області

Війна. Моя історія

- Як ти, моя хороша?

- Все ОК, учора пройшлася по крамницях, купила шикарні весняні чобітки!

- Я рада за тебе… - приблизно так завершила розмову зі своєю гарною подругою Наталею з Дніпра. Був вечір 23 лютого  2022 року…

О п’ятій ранку мене розбудив телефонний дзвінок. Побачивши, що це знову Наталя, я все зрозуміла. У слухавці почувся плач, стогін, розпач: «У нас тут таке…Гуде, реве, бахкає. Це війна».

Не хотілося вірити, умовляла подругу, можливо, це якісь навчання; мозок відмовлявся прийняти це, телефонувала рідним, друзям і ніде не знаходила ні спростування, ні підтвердження.

І тільки побачивши у вайбері повідомлення: «Діти сьогодні на навчання до ліцею не йтимуть», - зрозуміла, що це правда, страшна правда. Я ніби роздвоїлась: одна моя половина впала у відчай, плакала, не знаходила собі місця, а друга намагалася вірити, думаючи: «Хіба може таке бути у 21 столітті? Ні-ні, тільки не з нами, вони одумаються, відкличуть війська, світ нам допоможе їх переконати…»

Перші три дні - суцільна суєта, морок, сльози, мовчазний крик душі. Телевізор працює цілодобово, прислухаюся до кожного слова, намагаюся почути щось обнадійливе, щось, що заспокоїть, вселить віру. Кожен кудись телефонує, хтось збирається за кордон: -Їдьмо! Ні, не зможу, не хочу, вірю, що це ненадовго, щось зміниться…

І знову сльози, віра переплітається з безнадією, німий жах кадрів з Бучі, Бородянки, Ірпеня… Люди, чи ви люди? За що? Чому так жорстоко? Чому так підло? Сірі дні чергуються з темними ночами. Сльози, сльози, сльози… Приходячи на роботу, з надією вглядаюся в очі колег: можливо, я щось пропустила, недочула: «Вселіть у мене надію, заспокойте серце, хочу прокинутися з цього страшного сну».

Сльози колег. Чийсь син, чоловік, брат отримав повістку. Береже хай вас Матір Божа, хлопці…

Ковтком свіжого повітря стала колективна праця. Плетемо маскувальні сітки, ріжемо, в’яжемо, ліпимо вареники, голубці, пиріжки, тушимо м’ясо, рибу – все туди, на фронт, хлопцям. Здавалося, наш такий незначний внесок щось змінить, допоможемо нашим козакам турботою, смаколиками, дитячими листівками, теплими шкарпетками. Намагаємося жартувати, піднімаємо одна одній настрій, додому не хочеться, спілкування з телевізором зводиться до одного: скільки загинуло рашистів?

Сподівалися, 30-50 тисяч їх зупинить, адже смерть – це страшно! Страшно, але не нелюдам. Вони гинуть за «отєчєство». Яке? Хто вам загрожував? Недалекі, тупі потвори, життєвої мудрості вам не дано…

Минає місяць, спливає другий. До всього людина звикає, на жаль, до страху, тривоги, смерті – теж. Не вкладається в голові: ховаємо чудових хлопців, цвіт нації, гордість села. Скільки? Скільки ще «плинути качі?» Боже, дай сили, віри, пошли надії, зупини божевільних, захисти стражденних.

Уже майже два роки моя земля горить в огні. Зрима гідність нашого народу випікає очі рашистам, їм не відоме й не притаманне таке почуття! З дня на день живу телефонними дзвінками: Львів – там онуки, трирічний Левчик та студент Любомир; Дніпро – подруга Наталя; Мар’їнка – племінник офіцер Павлик. Саме його повідомлення для нас найцінніші.

Віро, Надіє, Любове, не покидайте мене, не залишайте мого народу, удесятеріть його сили, вселіть оптимізм, упевненість, даруйте по чорних днях тривоги й смутку спокій та радість Перемоги.