Гелета Дмитро, студент 28 групи Державного навчального закладу «Сумський хіміко-технологічний центр професійно-технічної освіти»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Матяш Любов Михайлівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року назавжди розділило життя українців на до та після. Особисто я з жахом згадую той день, коли наша сім’я прокинулась від гулу танків та літаків… Ми почули страшне слово – війна… У перші дні, під час повітряної тривоги, ми з родиною щоразу спускалися до підвалу. Потім я помітив, що всі стали звикати до цих жахливих звуків сирени і вже ніхто нікуди не біг ховатися… А потім почалися проблеми зі світлом і всією родиною ми поїхали в село.

Пробувши там півтора тижні, побачили, що ситуація тільки погіршується: постійні обстріли, пусті полиці крамниць, невтішні новини… Налякані, шоковані, виснажені, усередині березня вирішили виїхати в безпечне місце. Для нас це була Польща.

Разом з сотнями українців, змушених залишити свої домівки та рідних, ми їхали автобусом до Львова. Це була виснажлива подорож: доводилося об’їжджати місця, де точилися бої та були обстріли. Зі Львова нас везли потягом до польського кордону, а потім майже дві доби добиралися до Варшави.  Ця мандрівка була дуже тяжкою: навкруги плач дітей, гавкіт собак, нявкання кошенят.

Люди везли з собою домашніх улюбленців і це було свідченням того, що українці своїх не кидають.

На вокзалі нас зустрічали волонтери й розбирали по різних містах. Ми побачили щирі посмішки привітних людей, і хоч не розуміли мови - змогли порозумітися. Поляки дуже підтримали нас: надали проживання і харчування, за що їм велика вдячність. У Польщі ми прожили більше року, але дуже хотілося на батьківщину, у рідні Суми, на рідний проспект, у рідну квартиру.

Незважаючи на війну, ми повернулися в Україну. Дорогою зі сльозами на очах дивилися на зруйновані будинки, дороги, вулиці...

І ось… Ми вдома, у рідних Сумах… З жахом бачимо наслідки обстрілів міста: вулиця Роменська перетворилася на суцільну руїну - після авіаудару  7 березня 2022 року тут зруйновано десятки будинків, загинуло 24 людини; на проспекті Перемоги після влучання російської ракети вщент зруйновано заклад освіти, де навчався мій друг; на вулиці Г. Кондратьєва пошкоджено ряд приватних будинків. Звичайно важко жити в такий час, але потрібно навчатися, працювати, займатися повсякденними справами.

Війна – це зло, смерть, сльози, страх. Гинуть ні в чому не винні люди, діти і з цим нічого не можна вдіяти. Війна відбирає у людей життя та надію на щасливе майбутнє.

Війна в Україні складна, не зрозуміла і дуже болісна, що призводить до катастрофічних наслідків. Це пекло, де працюють ворожі гради, артилерія, авіація. Вони бомблять абсолютно все: садочки, школи, лікарні, будинки… Наша земля вся всіяна осколками та рясно полита кров’ю. Ворог сподівався, що українці швидко зламаються, упадуть на коліна, що всього за три дні наш Київ стане їхнім… Але навпаки - ворог об’єднав нас усіх.

Уже в перші дні війни сотні тисяч українців добровільно вступили до ТРО, ЗСУ. Навіть зовсім юні хлопці та дівчата долучилися до захисту своєї свободи та незалежності. Усі показують свою силу, стійкість та волю до перемоги.

Звичайно найбільше болить душа за маленьких діточок, адже постраждала їх психіка. Вони чули вибухи, постріли, деякі навіть бачили знущання над їхніми батьками. Ці діти мають проблеми зі сном, вони лякаються голосних звуків і це ще довго буде в їхній свідомості. Усі люди стикаються з важкими випробуваннями, які вимагають від нас мужності, сили та рішучості.

Це війна за територію, за можливість існування та розвиток незалежної України. І український народ розуміє, що кожен громадянин повинен унести свою часточку в боротьбу за свій шлях.

Україна отримує велику підтримку з боку міжнародних партнерів, які допомагають нам і коштами, і військовою технікою. Усі народи згуртувалися, аби допомогти українцям подолати ворога, бо ми ніколи не станемо на коліна…

…Душу й тіло ми положим за нашу свободу.
 і покажем, що ми, браття, козацького роду…