Куварзіна Яна, 10 клас, Виноградівська ЗОШ І-ІІІ ступенів №3 імені Жігмонда Перені

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нюл Олеся Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Вечір. По телевізору йдуть мультфільми. Сестричка грається з кубиками. Я вибираю новий рингтон на будильник. Хто ж знав, що всього за лічені години постійним “рингтоном” стане звук, який мені зовсім не подобається.

Його я не хочу чути! Але водночас і хочу. Інакше може статись непоправна трагедія...

Спочатку спокій, а потім мить - і враз нас накривають інші почуття: страх, паніка, відчай... Куди бігти? Де сховатись? Де безпечне місце? Чому це відбувається? Чим ми завинили, якщо з нами так жорстоко поводяться?

Може це я винна, що люблю читати книги українською?! І музика, її я теж люблю! Нашу, українську. Чи винна моя сестричка, яка дивиться мультфільми, вгадайте які?!

Хіба ж ми не українці? Кому ж, як не нам послуговуватися своїм, любити своє?! Хіба ж нам може хтось заборонити жити?

Виявляється, що може. Що ми комусь заважаємо, для когось є більмом на оці.

Вивчаючи історію України, я завжди дивувалась і злилась на наш народ. У моїй голові завжди поставало питання: як ми можемо з “ними” бути братніми, якщо ті наруги над нами їхньою імперською рукою робилися впродовж цілих століть? Ми щоразу стаємо на одні і ті ж граблі!!!

Згадаймо панщину, рабську силу, насильне переселення людей. Або згадаймо голодомор. Один, другий, третій. Хто-зна, скільки насправді їх було! Або згадаймо “розстріляне відродження”, згадаймо В. Івасюка, теж розстріляного.

Людина писала пісні. Але ж ні, треба вбити. Це ж “ворог народу”.

Згадаймо Параджанова. Режисера, що навіть не був українцем, проте любив Україну. Світ його визнає генієм кінематографії. Проте імперська рука вішає клеймо на шию - “ворог народу”.

Скільки в історії України таких загублених життів покладено на вівтар перед тими, що звуть себе “суддями” і розкидуються злощасними мітками. А що ж тепер, весь український народ - це ворог?!

1000 днів війни? Думаю, це абсурд. Адже ця війна тягнеться століттями. Вона була перед нашими очима, а ми її не помічали. Нас оглушили фразою “братній народ”.

Що ж це за брат, що до рідні підставляє дуло автомата і наказує: “Смійся! Тяжко працюй! Намагайся уникнути кулі! Смійся!”...

Мій шлях має бути іншим. Я не маю зараз сидіти в бомбосховищі і переживати за свою рідню: за переляканих маму і сестричку в укритті, за тата на передовій, теж, напевно, переляканого. Війна - це страшно...

Можливо, десь у паралельному світі інша “я” має геть інші проблеми: як вмовити батьків купити мені новий телефон, що вдягнути на випускний бал, на яку спеціальність вступити.

Хотіла б я потрапити в той світ.  У цьому занадто багато пролито невинної крові. У цьому “залізна рука імперії” намагається зруйнувати мій дім, мій народ, моїх рідних, мене саму. Але водночас саме зараз Я МАЮ БУТИ ТУТ. Хто, як не я, захистить мій дім, моїх рідних, мене саму?!.

Моя рука вкупі з іншими, теж українцями, має здатність стати “залізною рукою Бога”, що дав життя цілій нації. Її і захистить!

Отже, шлях мій правильний, його торує доля. Назад немає вороття. Бо ж перемога не позаду. Вона попереду...

Бійтесь, бійтесь , вороги!

Ви, кати мого народу!

Рука Бога “йде на ви”

За вкраїнців, за свободу!

Тихо, тихо, тихо...

Було з  нами лихо.

Та пройде хурделиця -

Мир до нас повернеться...