Костенко Маргарита, 11 клас, Школа І-ІІІ ступенів №27 Шевченківського району міста Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Солодова Марія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Значить, потрібно підготуватися до опитування і не забути покласти проєкт у рюкзак... Завтрашній день буде важким. Хімію перездавати... Але нічого, справлюся..." - думала я двадцять третього лютого того самого року Водяного Тигра.

"Прокидайся, вставай... Доцю, вставай, у нас не дуже гарні новини", -  сказала бабуся о 6 ранку після важкого ковтка повітря, що вже було наповнене безліччю запитань і болем.

Ці слова розбудили мене, і я  відчула холод, неприємне поколювання  в грудях. Думки заполонили припущення про чиюсь смерть. У цілому я була права... Бабуся продовжила: "Почалася війна". Ось так, максимально сухо, приховуючи весь той страх, прозвучала причина мого раннього підйому.

Я подумала, що російські солдати вже в нас під вікнами - стало страшно. Із десятків питань, які так і не змогли сформуватися в змістовні слова, я запитала лише: "Що робити?".

А все, що було потім, я пам'ятаю максимально детально. Нехарактерний для полуничної вівсянки солоний смак сліз став символом того, що все солодке за одну ніч різко стало гірким, крижані ночі лютого стали гарячими від спалахів, м'яке ліжко перетворилося на твердий пінопласт, а та сумка, що з нею ми їздили відпочивати, - на тривожну валізу.

Телефон розривало від повідомлень: "Як ти?". Чим вище підіймалося ранкове сонце, тим довшими ставали черги в аптеки, банкомати й крамниці.

І поміж тих десятків спантеличених людей ми вже в перший день війни побачили справжніх героїв. Тих, хто вийшов на роботу й не кинув у біді мешканців, які потребували допомоги. Люди ніколи не були вдячні касирам так, як у той день, а пекарі ніколи не отримували так багато слів подяки лише за спечений хліб. День був переповнений переживаннями й розгубленістю, але попри це ми зберегли те, що відрізняє нас від окупантів.

Ми зберегли людяність. Близько сьомої години вечора темрява вже сунулася на місто і лякала своєю тишею.

Дорослі вирішили виїхати. Ми сіли з речами в машину й мчали так швидко , як ніколи до того. Я ще не бачила настільки пусті дороги Києва... Скоро мала початися комендантська година. Усі світлофори сяяли лише смарагдовими камінцями.

Здавалося, що вони все розуміли, й допомагали нам.

Машина їхала асфальтом, розсікаючи чорне полотно, прошите димними нитками. Дивлячись у вікно, я намагалася побачити нитку Аріадни, але, мабуть, вона затаїлася десь у безпечному місці. Лягаючи близько опівночі у своє ліжко, я хотіла розради. Єдине, що гріло серце, це мої рідні, що були поруч, а також спокійні мелодії, що я тихесенько наспівувала перед сном.

Сирена. Телеграм. Коти в переносках. Собаки з наляканими очима. "На Київ летить значна кількість керованих ракет", - писали канали новин. Було гучно. Вибух. Спалах. Здавалося, це остання ніч... Та це був лише початок. Початок чогось нового, незрозумілого...

Першого березня випав сніг - ще один доказ того, що все пішло шкереберть. Раніше в небі літали білокрилі лелеки, символи любові до Батьківщини, а зараз тими білими птахами є ворожі літаки - вісники смерті. Війна показала сутність кожного. Українці довели, що, попри утиски, ми залишилися людьми. Тими, хто рятують слабших і підтримують сильніших.

Війна чорними руками перевернула світ, та наприкінці цього розділу вона обов'язково поставить усе на свої місця.

Кожен українець зараз розуміє, що завдячує життям тим, хто своєю спиною захистив нас від куль. Їхні імена назавжди закарбовані на сторінках нашої великої книги історії України. Та чи скоро пройде та кульмінація? І коли ми дійдемо до розв'язки? Не можливо закінчити твір, не читаючи його. Ми не повинні відсторонюватися від суворих реалій, від тих, хто наближає перемогу.

Ми - головні герої історії. Ті, хто напише розв'язку, а не чекатиме її. Тому будьмо писарями своєї долі, адже всі ми хочемо перечитувати книгу з щасливим  кінцем.