Палієнко Ліна Федорівна, вчителька Дудчанського ліцею Милівської сільської ради Бериславського району Херсонської області

 «Війна. Моя історія»

І знову на календарі багряний жовтень. Здавалося б, звичайний місяць, природа одягає золотаву сукню і починає кутати Землю теплою ковдрою, готуючись до зими. Але для мене і моєї родини, як і для мешканців   правобережної Херсонщини – це незвичайний жовтень. Час, коли майже після восьми місяців окупації на північній частині села знову замайорів рідний жовто-блакитний стяг.

Щасливе й мирне життя закінчилося на світанку 24 лютого 2022 року. Спокійний сон обірвали вибухи і гудіння ракет, багряно-червоні спалахи крайнеба. Саме того зимового ранку розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ у  наше безхмарне повсякдення, у наші душі та серця. Життя українців поділилося на «до» і «після». Моя сім′я не  виняток, адже більша частина Херсонщини була окупована з перших днів війни. І тоді кожний ранок для мене починався не з запашної кави та телефонних дзвінків батькам з уточнення освітнього процесу, а з моторошного страху та моніторингу стріч у месенджерах.

Я одна з тих, хто не залишив свою домівку з перших днів окупації. І пережила свавілля рашистської орди у деокупованому селі. Російські військові поводили себе нахабно, грабували порожні будинки,  гасали вулицями військовою технікою, проводили обшуки помешкань,  погрожували жителям фізичними покараннями.  Вони запевняли нас, що прийшли визволяти від нацистів та бандерівців, пропагуючи «руський мір». Ризикуючи своїм життям, ми з колегами у приміщенні школи  готували гарячі обіди для дітей та літніх одиноких людей з продуктів, які потай приносили місцеві мешканці.

Підтримували один одного у скрутні хвилини буття, не втрачали надії й не стали перед ворогом на коліна. Від постійних стресів, хвилювань я захворіла на цукровий діабет. Онуки плакали вдень і вночі, жахаючись вибухів, від яких дзеленькали вікна, здригалася земля.

Вони сиділи в кутку кімнати міцно притиснувшись один до одного. Старенька хвора мама почувала себе з кожним днем все гірше й гірше. Не було медикаментів, продуктів харчування. Ті довгі місяці неволі й жахіть навчили мене цінувати кожну мить життя, кожен світанок, захід сонця. Якщо раніше гадала, що все ще попереду, і будувала перспективи на майбутнє. То  сьогодні живу, ніби кожен день останній у моїй долі, адже не знаю, що буде через хвилину. Щодня говорю своїм рідним, як безмежно їх люблю, пишаюся їхніми вчинками.

Радію досягненням своїх онуків і не караю за маленькі провини. Усі ми хочемо якнайшвидше повернутися до батьківського порогу,  де тьохкає соловей у вишневому саду, де ароматно пахнуть матіоли – улюблені квіти моєї матусі.

Сьогодні село з лівобережжя Херсонщини обстрілюють снарядами ворожої бойової техніки. Ракети, гради знищують наші домівки, вбивають та калічать мирних жителів. Серце обливається кров , а очі застилають гіркі сльози, коли  бачу зруйновані житлові будинки, рідну школу, дитячий садок; понівечені вулиці, заміновані фермерські поля. Дно Каховського моря поросло полином і гірчаком. Не кружляють над дзеркальним плесом легкокрилі чайки. А чепури білі та граційні лебеді не зів′ють гнізд на колись мальовничих берегах водойми. Війна зламала наші долі, забрала життя моїх знайомих, але не зламала нашу волю, стійкість, милосердя, людяність. Війна зробила нас сильними й непереможними, адже ідентичність української нації не  під силу знищити  навіть запеклим ворогам.

Я з ненькою, донькою, двома онуками поневіряємося по чужих домівках, але ніколи не втрачаємо віри у перемогу Збройних Сил України. Коли бачимо на власні очі, якою ціною дістається свобода і незалежність, як звільняється метр за метром нашої святої землі, то приходить беззаперечне розуміння того, що маєш зробити свій внесок для перемоги. Донати, плетіння маскувальних сіток, збір продуктів харчування та медикаментів нашим янголам світла і добра -  це мій мінімальний вклад у мирне майбуття.

Продовжую дистанційно вчити дітей -  жити в умовах війни, надаю їм психологічну підтримку, тримаю тісний зв′язок з батьками; сію в серцях вихованців «розумне, добре, вічне». Пишаюся своїми випускниками-справжніми патріотами рідного краю, які з перших днів повномасштабного вторгнення, стали на захист України. Схиляю низько голову перед героїчним подвигом захисників і захисниць, які загинули, виборюючи свободу й незалежність України. Слава Україні! Героям Слава!