Спіцина Софія, учениця 11 класу Бердянської загальноосвітньї школи І-ІІІ ступенів №4
Вчитель, що надихнув на написання есе: Золотько Юліана Петрівна

«Чому бути українкою – це моя суперсила»

16 років тому я народилася в незалежній та вільній країні. 16 років я була щасливою дитиною, бо жила в мирі та спокої. У мене було все, щоб відчувати всю повноту життя: моя родина, яка була разом, мої друзі, з  якими ми проводили багато часу, моя школа, вулиця, будинок, моє море. Здавалося, що так буде завжди, бо зараз ХХІ століття - час прогресу, змін, інновацій... Було стільки планів. Але...

24 лютого 2022 року в моє життя і в життя всіх українців увірвалася війна! Вона не постукала  у двері, а саме увірвалася, несподівано та віроломно, без попередження,  знищуючи на своєму шляху всі плани, надії, сподівання. Все, що здавалося таким рідним, милим серцю, в одну мить стало сірим, чужим і холодним.

В перші дні війни я ніяк не могла зрозуміти, що відбувається, чекала, що ось-ось все скоро скінчиться, що я прокинусь від цього жахіття. Мені було страшно, дуже страшно, бо такого  ніколи не відчувала. Хотілось заховатися від всіх і плакати, гірко, безперестанно від розпачу та болю. Мені було шкода себе, своїх рідних, своє місто, свою країну, тих ні в чому невинних людей, які загинули в перші дні війни... Все це я відчувала спочатку, та проходив час, і я почала усвідомлювати, що відбувається.

Я побачила, як українці миттєво об’єдналися, зібрали всю волю в кулак, стали ніби одним міцним організмом: сильним, незламним, єдиним! Ось тоді  я остаточно зрозуміла, що ми, українці, неперевершеним духом нація. З якою гордістю  дивилася на чоловіків і жінок, які стали на захист нашої Батьківщини,  пишалася кожним громадянином, який робив все, щоб якомога швидше настала перемога. Військові, волонтери, медики, водії, пожежники, рятувальники і просто звичайні люди - всіх об’єднало бажання знищити ворога і звільнити нашу рідну неньку від загарбників. Я пишалася кожним українцем! Я пишалася тим, що теж українка!   Мене почало переповнювати почуття гордості за свій народ, я зрозуміла, що бути українцем, це мати суперсилу! До мене прийшло усвідомлення того, що це не просто національна приналежність, це те, на чому ґрунтується моя особистість.

Я почала пригадувати уроки історії, української літератури, де ми говорили про неперевершений дух та силу волі козаків, їх боялися вороги, вони були незламні! На жаль, наша країна вже пережила багато горя та нещасть, війн, які спустошували нашу землю, випалювали її.

Так, можна знищити родини, будинки, міста... та чи можна знищити те, що закладено в українців на генетичному рівні? Волю, незалежність, силу, незламність? Це те, що передається кожному українцю з молоком матері, від покоління до покоління? Ні! Та чи знали про це вороги, коли з такою впевненістю та озвірінням ступали на нашу землю? Чи усвідомлювали, з якими супергероями їм прийдеться воювати? Напевно, що ні! Ця незламність зростає з кожним випробуванням, яке ми переживаємо як нація.

Безумовно, в такі страшні часи, мені теж хотілося хоч щось зробити задля перемоги, якось скоріше її наблизити. Я зрозуміла, що повинна робити те, що під силу саме людині мого віку: писати листи підтримки воїнам, допомагати волонтерам, і просто продовжувати жити, вчитися, бо пройде час, я отримаю професію і буду робити все, щоб моя Україна стала найкращою країною у світі!             Колись, декілька років тому, я, перебираючи світлини своєї бабусі, на зворотному боці однієї фотографії прочитала такі слова: “Бажаю здоров'я, щастя та мирного неба над головою!”. Тоді мене здивувала фраза “мирного неба”, тоді війна була десь далеко в минулому, про неї я читала в книжках, і, здавалося, що ця фраза вже зайва, стара, неактуальна... Але на жаль...

Війна скоро закінчиться, я впевнена в цьому! Україна знову стане незалежною, вільною, самостійною та мирною країною, а я тепер завжди, бажаючи комусь здоров’я, щастя, обов’язково буду в кінці додавати: “і мирного неба над головою”!