Гловацька Олександра, учениця 8 класу Опорного закладу загальної середньої освіти "Торчинський ліцей Торчинської селищної ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Філонюк Оксана Миколаївна

Війна. Моя історія

Ранок... Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого  року… Я ніколи не забуду  цю дату, і не тому, що ми мали святкувати бабусин день народження, а тому, що розпочалася повномасштабна війна в Україні. З перших днів я не знала, що це страшна біда, адже мої батьки старались оберігати нас з братиком і сестричкою від усіх страждань, жахів та болю.

Я злякалась, бо по телевізору сказали, що ситуація в країні критична: в столиці , великих містах, Східній Україні обстріли. Моя мама і тітка почали збирати речі : матраци, одяг, їжу, предмети гігієни, бо у наше селище ось-ось мали прибути переселенці.

Бабуся одразу організувала випікання хліба та пирогів на нашій сімейній кухні. Хочу сказати, що тоді до неї приєднались чимало дівчат та жінок. Як вони працювали! Днями й ночами пекли, варили, шаткували та місили. Тато пішов на війну.

Це, мабуть, найболючіший момент, бо таке рішення він прийняв одразу. Він герой, бо, не вагаючись, взяв у руки зброю, хоч до цього працював будівельником.

Окрема історія про мого хрещеного. Він військовий: Іван оберігає небо, а небо любить його, даруючи свою безмежність та чистоту. Мій  менший брат та сестра - дошкільнята. Вони ходять в садочок, малюють малюнки та захоплюються псом Патроном.

Я дивлюсь на них і думаю про завтра. Думок багато, але як мені хочеться миру цим маленьким та беззахисним людям.

Війна перекреслила мої мрії і привела до невідомого майбутнього. Я мала багато друзів, але в один момент все змінилося... Хоча, дехто  залишивися, рятівне «Як ти? Чому не телефонуєш?» стало таким близьким та рідним. Одного разу я отримала повідомлення у Vіber від незнайомого абонента. «Привіт. Як ти. Тримайтеся, ми з вами. Ніколас з Перу».

Мене, жительку маленького Торчина, підтримав одноліток з Перу. Це дуже приємно, адже рука дружби, подана від душі, здатна створити чудо. Хочеться чуда, великого неймовірного чуда.

Зараз я звикла, що звучить повітряна тривога, що кожен день о дев'ятій годині хвилиною мовчання вшановують пам'ять загиблих воїнів, кожного ранку серце стискається від болю, від розуміння того, що країна знекровлюється від кацапської люті. Я можу прийняти уроки в укритті, можу змиритись з нестабільною економічною ситуацією в країні та систематичним відключенням електроенергії, та я не можу осягнути та осмислити втрат. Розум відмовляється усвідомлювати, що країна втрачає найкращих.

Саме страшне, що ми звикли до війни. Мені дуже шкода мою країну, бо я її люблю, пишаюся нею, адже хіба можна вибрати іншу? Тільки чому вона? Чому нашу землю розстрілюють, катують, спалюють? Чому, чому, чому...

Бо божевільний сусід вирішив посягнути на найсвятіше – території, традиції, навіть життя. Перед очима фото загиблих дітей, мертвих тварин, затоплених територій, знищених з лиця землі міст. У нас забрали життя сотні тисяч українців, зламали життя дітям, закинувши їхні маленькі життя далеко за кордон.

Існує думка, що людина переживає свій біль 12 хвилин, далі вона пристосовується. Два роки такого «пристосування» викристалізує у нас чи то монстрів, чи відвертих ненависників війни. А що далі?

А далі нам дивитися у вічі тим, хто нині творить історію, тим, хто прийде зломленим фізично та морально. Я знаю, що я робитиму найближчих п’ять років. Я вчитимусь до сьомого поту, я стану психологом і лікуватиму душі усім потребуючим. Я слухатиму історії нескорених, надихатись ними і надихати інших .

Я вірю в нашу перемогу. Так, це важко і довго, але знов засяє в усіх містах і селах наш жовто - блакитний прапор. Так, не все так просто: світ звик до стражденної України, змучених українців, світ співчуває, хтось підтримує, але, на жаль, цього мало…

Боюсь, ми нікому не потрібні, у кожного свої проблеми, а ми лишаємось живим щитом Європі. Що або хто нам допоможе? Бог, віра, жага та впертість до Перемоги… Все буде добре, моя рідна! Слава Україні!