Городенський Ярослав, 10 клас
Клішковецький ОЗО ім. Л. Каденюка
Вчитель, що надихнув на написання есе: Главачук Світлана Дмитрівна

Війна. Моя історія

Того жахливого ранку я прокинувся в обіймах матері. Досі пам’ятаю її перелякані, заплакані очі. «Що сталося? Чому ти плачеш?», – запитав одразу. «Війна! По всій Україні!», – почув у відповідь найстрашніше. Мама тоді на власні вуха чула гучний вибух, що пролунав у сусідній області. У неї тремтіли руки, дрижав голос, відчувалося, як вона ледве стримує плач у горлі. Той день – 24 лютого 2022 року – став початком нового для нас життя – у страху, переживаннях, тривогах…

Мені пощастило. Я живу у найспокійнішій області України, у тихому, затишному селі. Однак війна принесла чимало болю і в мій рідний край.

Над нашою домівкою, школою уже не раз пролітали ракети, так низько і гучно, що, здавалося, душа ховалася у п’яти. Від того реву ціпеніло тіло і починали труситися ноги. На щастя, їх збивала протиповітряна оборона.

Я безмежно вдячний Збройним силам України за кожен прожитий день, за кожну спокійну ніч. Особливо дякую захисникам-односільчанам. З багатьма з них знайомий особисто, про деяких чув із розповідей друзів та родичів. Кожному – величезна шана і повага, доземний уклін за їх жертовність на благо всієї країни. Ті, що ще зовсім недавно займалися буденними сільськими справами – орали, сіяли, жнивували, – зі зброєю у руках виступили проти ненависних російських окупантів. Чиїсь сини, чоловіки, татусі – добрі, люблячі, турботливі – стали мужніми, відважними, сильними духом військовими. Вірю усім серцем у Перемогу нашого українського війська!

А як рветься від болю душа, коли рідні захисники повертаються в село на щиті… Уже з шістьма Героями клішківчани попрощалися назавжди. Серед них випускник нашої школи – 21-річний Владислав Продан. Полеглого бійця провели в останню путь саме у 600-й день повномасштабної війни.

Молоде життя лейтенанта, командира роти інженерно-саперного батальйону, військової частини А0853 Владислава Продана обірвалося 11 жовтня внаслідок вибухової травми під час ворожого мінометного обстрілу в районі н.п. Ямпіль Краматорського району на Донеччині.

Закрита домовина з квітами і жовто-блакитним стягом… На ній ікона і портрет такого юного й водночас відважного хлопчини… А поряд жевно і весільна квітка, яку батьки так мріяли одягнути своїй дитині… Ніхто не міг стримати сліз, бо нестерпно боляче від утрати справжнього цвіту української нації у цій жорстокій безжальній війні… Так важко було дивитися на згорьованих тата і маму, у заплакані очі сестрички, котрі назавжди прощаються з найріднішим синочком, братом… Так невимовно страшно від усвідомлення того, що майже мій ровесник, на кілька років старший від мене, загинув, захищаючи усіх нас, а в нього ж попереду мало би бути довге щасливе життя…

З розповідей його рідних дізнався, що Владислав був першим і дуже довгожданим синочком у сім’ї Тетяни Степанівни й Едуарда Івановича Проданів, народився, як подарунок матері, 8 березня 2002 року. Ріс чемним, скромним, порядним хлопчиком. Навчався у Клішковецькій школі імені Л. Каденюка. Ще з 9-го класу мріяв стати військовим, як і його батько, який для нього був найкращим другом і прикладом гідного чоловіка. Спочатку Владислав з відзнакою закінчив Кам’янець-Подільський військовий ліцей. А цьогоріч став випускником Львівської Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

У липні юнак пройшов військове навчання у Польщі, а повернувшись з-за кордону одразу потрапив на фронт. Майже два місяці перебував на Донеччині, де займався розмінуванням деокупованих територій.

Владислав щодня дзвонив чи телефонував своїм рідним, завжди говорив, що в нього все добре, усіх заспокоював і вселяв надію на краще, бо дуже сильно їх любив – маму, тата, сестричку Катрусю. Про воєнні будні ділився лише з батьком Едуардом, який воює фронті ще з квітня 2022 року.

Друзі Владислава розповіли, що він завжди був на позитиві, веселий, ввічливий, розумний, скромний, мужній, цілеспрямований, пунктуальний, волелюбний, а ще – справжній патріот своєї держави. Влад завжди говорив: «Хто як не я? Якщо кожен буде цуратись цього, хто буде захищати?».

Рідні до кінця не вірили в те, що його вже нема. Безперервно телефонували йому. Думали: а, може, поранений, а, може, без свідомості, або з телефоном просто щось сталося… До того ж Владислав мав повернутися додому на ротацію. Удома так чекали зустрічі, однак вороги перекреслили їхні плани, вбили мрії і сподівання. Зустріли юного бійця у домовині.

Ми усім класом навколішки стояли вздовж вулиці, якою йшла траурна процесія, проводжаючи Героя до місця його останнього спочинку. Материнський плач ятрив душу кожному з нас, та ще важче було бачити аж чорного від горя батька, в його очах невимовний біль утрати і безмежна ненависть до вбивць сина – проклятих рашистів.

«Військова честь і гідність для Владислава Продана були понад усе, – зазначили у прощальній промові представники місцевої влади. – Принциповий, чесний, наполегливий, хоч і надто молодий, але вже з твердою громадянською позицією. Він не встиг стати чоловіком і татом, не встиг продовжити себе в дітях, але продовжив своє ім’я та ім’я свого роду в історії».

Про Владислава Продана у серцях всіх, хто його знав, назавжди залишаться гарні, світлі, теплі спогади. Адже за все своє життя жодного разу не заплямував себе поганим чи негідним вчинком. Мав добру, ніжну душу, в якій вистачало любові й співчутливості до всіх. Активний, життєрадісний, світлий юнак, який ще тільки будував плани на майбутнє та найбільше мріяв про Перемогу.

Війна скрізь сіє горе і нещастя: десь тривають смертельні бої, хтось залишився без даху над головою, у когось вбили рідну людину…

Так, у нашому селі нема бойових дій, усі живуть у своїх затишних оселях, але ми втрачаємо найдорожчих – наших захисників.

Щоразу, проводжаючи полеглих воїнів, у небо летять щирі молитви за упокій душ вбитих Героїв і одні й ті ж запитання: «Боже, коли ж це скінчиться? Скільки ще такого юного цвіту обірве ця проклята ненависна війна?»…

Низько вклоняюся Героям! Обіцяю довічно пам’ятати їхній подвиг заради миру в Україні.