Подлєвська Олена, вчитель
Опорний комунальний заклад загальної середньої освіти «Орієнтир» Петро-Михайлівської сільської ради

Війна. Моя історія

Кожен ранок кожної людини особливий та різноманітний, але 24 лютого 2022 року він у всіх був жахливо однаковим: страх, розпач, паніка, біль, сльози, невідоме майбутнє…. Я смутно пам’ятаю що відбувалося довкола тоді, просто як і всі маскували вікна, готували укриття, збирали тривожну валізу, тремтіли і молилися. Гучним ляпасом стала новина – всі три брати пішли на фронт. Тепер кожен день починався написанням повідомлень: «Як ти?» і довготривалим очікуванням відповіді. Особливе переживання було за найстаршого – Юрка, він у нас шибайголова. Маючи чотирьох діток все одно пішов захищати країну.

Усіма правдами і не правдами він дістався центру комплектування в іншій області, звідки його все одно відправили додому, до діток. Але це його не зупинило. Не буду розповідати яким чином, бо історія не для загалу, але він все ж домігся, щоб його відправили на фронт, і не абикуди, а в саме пекло – Бахмут, в складі штурмової бригади «Айдар». Позивний він отримав відповідний – «Зальот».

У ті хвилини відпочинку, коли був час зателефонувати рідним, він виходив на відеозв’язок, його очі горіли, він з гордістю розповідав про своїх побратимів, про виконані бойові завдання, про ворогів, яких вони безжально нищать, обіцяв, що все буде добре!

І ось одного зимового ранку приходить звістка: ранений, куля в легенях, але все добре, встигли, врятували. Коли мама зайшла в палату, не змогла стримати сліз: схудлий, руки та ноги в пухирях від обмороження, губи розтріскані до крові, але живий, дякувати Господу! Потім тривала реабілітація, вмовляння рідних залишитися вдома, сльози дітей та дружини, але нічого не допомогло, нічого його не втримало. Трохи набравшись сил він повернувся до своїх побратимів і знову став на захист держави. І все почалося спочатку: смс, тривале очікування відповіді, переживання. Дружина благала повернутися, кинути все, але марно, він лише дозволив їй приїжджати до нього під час його «вихідних».

Червень 2023 року був особливим. Дружина Юрка літала на крилах радості – вона поїхала до нього на місце тимчасової дислокації та провела з ним довгоочікувані вихідні: довгі розмови, обійми, спільні фото… Але настав час прощатися: вона зібрала його на «роботу, на нуль», а сама поїхала додому до діток. Вона була щаслива, що мала змогу хоч пару днів побути поряд з коханим, і розуміла, що декілька днів не почує його голос, адже коли хлопці на завданні, зв’язку з ним немає. Приїхавши втомлена додому, вона із захопленням показувала рідним спільні фото, розповідала, майже дослівно, про їх розмови, спільні вихідні. Так, у щасливих спогадах, минув ще один день. Лягаючи спати - за звичкою перевірила повідомлення в телефоні і завмерла від єдиного слова від невідомого абонента: «Співчуваємо…».

Безсонна ніч, сльози, паніка, спроби додзвонитися до побратимів чи командира, все марно…. Ледве дочекавшись світанку, вона в немов у тумані помчала на вокзал і поїхала знову до нього. На півдорозі їй зателефонував командир та довго вибачався, що не зміг вберегти її коханого: на нову позицію, де вони лише почали облаштовуватися, прилетів ворожий снаряд. Пряме влучання, його тіло, а точніше те, що від нього лишилося, шукали за допомогою дрона понад добу. Побратими зібрали розшматоване тіло та передали на впізнання. Рідні опізнали його за хрестиком, який вп’явся в груди та шрамом від попереднього поранення. У той час коли дружина серед купи решток впізнавала свого чоловіка, його тато чекав від нього привітання з днем народження, але не дочекався, натомість йому повідомили приголомшливу новину – ось такий «подарунок» зробили кляті орки, з якими він також воює.

Ховали Юрчика за тиждень, в закритій синьо-жовтій домовині. А наступного ранку, родина замість того, щоб вітати з днем народження маму Юри, понесли йому сніданок…..

Для них – «війна закінчилася». Вона закінчилася сивиною на головах дружини та матері, мокрими очима дітей-напівсиріт, які не розуміють де подівся їх тато, пониклими очима батька, який постійно переглядає відеоповідомлення від покійного сина, останніми світлинами в розтрощеному телефоні та купкою землі на кладовищі, над якою майорить синьо-жовтий стяг, за який віддав життя наш Герой!

Минуло вже п’ять місяців, але я і досі не можу повірити в загибель брата. У мене не підіймається рука видалити його номер телефону з телефонної книги, профілі із соціальних мереж, я все ще чекаю, що пролунає дзвінок в месенджері і він почне знову розповідати, як вони з побратимами «гасять русню»!

Слава кожному полеглому Герою! Все буде неодмінно Україна!