Мешканці маленького села на півдні України сподівались, що до них не зайдуть російські солдати, але загарбники почали займати хати і грабувати місцевих

Ми з Пологівського району. Є чоловік, діти: донька в Запоріжжі, а син - у Михайлівці. 

24 лютого ми вдома були. Прокинулись вранці, ввімкнули телевізор і дізнались про війну. Ми ще до квітня були в селі, поки в нас не було росіян. Запаси в нас були вдома. Ліки були. Господарство своє. Магазини працювали, але там усе розбирали. В селі можна було щось купити. У Федорівці росіяни стояли, але ми туди не їздили. 

У фермерів пшениця була - вони переробляли її на борошно та роздавали, бо не було де купити. Сільська рада привозила крупи людям. Сільський голова привозив крупи, хліб. Із Запоріжжя тоді ще можна було привозити крупи, маргарин тощо. Потім стало гірше. Росіян більше стало, і перестали возити продукти. 

У нас стріляли, літаки кружляли. Ми чули вибухи, але сподівались, що до нас у село не зайдуть. А вони 16 квітня зайшли. 

Рашисти почали ходити по будинках, розграбували фермерські господарства. Село маленьке, багато порожніх хат було. Росіяни туди заселились, і ми відразу покинули господарство і поїхали. Не хотілось жити там із ними - це неприємно було особисто для мене. Відчуття було моторошне, як вони зайшли. Страшно стало. Хоча страшно було і до цього. 

Виїжджати було дуже тяжко, тому що нас не випускали. Ніяк було виїхати. То дорога закрита на Запоріжжя, то світла не було. Тиждень ми не могли вибратися. Потім нам односельчани підказали їхати на Мелітополь - у той бік росіяни випускали. Ми поїхали в бік Мелітополя через пости. Нас питали, куди ми їдемо, і ми казали, що в Мелітополь. Було багато колон. Люди виїжджали машинами. Ми наздогнали ті машини, і всі разом виїхали. Там був провідник, який знав, як проїхати повз блокпости. Ми за тиждень добрались до Запоріжжя. Це було найважче.  

У нас були папуги вдома, і ми їх забрали в Запоріжжя, бо шкода було залишати. І двох котів теж. А собак годували сусіди.

Ми досі в Запоріжжі, тому що наша територія окупована. Звідти не випускають і туди не впускають. Депресії бувають. Як показують рідні місця розбиті, то душа болить за всіх. У гостях добре, а дома краще. Ми сподіваємось, що скоро повернемось додому. Дасть Бог, нас визволять, і ми повернемось у своє рідне село. Ми там прожили майже 30 років. 

Думаю, що на весну повернемось додому. Розуміємо, що це тяжко – не одне село звільнити, а дуже багато. Сподіваємось на весну городи садити, займатись господарством своїм і робити все, як і раніше. Сподіваємось, що нашим хлопцям вдасться всю країну нашу звільнити, і ми всі повернемось у рідні місця. Будемо займатися тим, чим раніше займалися, і допомагати дітям.