Кулікова Поліна, 9-Д клас, ліцей №34 ім. Віктора Максименка Подільського району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе — Забіяка Віра Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року був звичайним днем для мене. Середа, як середа. Після додаткових уроків я йшла додому і вирішила потішити себе піцою. Настрій був чудовий, ми з батьками прекрасно провели залишок дня. Того вечора все здавалося таким буденним і звичним, як завжди я прийшла із занять, поїла й сіла за уроки. Але ніхто й уявити не міг, що на наступний день наше життя зміняться назавжди. Ранок 24 лютого був особливим для кожного. О 5-й ранку мене розбудили батьки. Їхні обличчя були напружені, у їхніх очах я бачила, що  сталось щось страшне. «Почалось», - сказав тато. Я не відразу зрозуміла, про що йдеться, але через декілька хвилин ми почули перші вибухи. Ніби грім, але зовсім не той, до якого ми всі звикли. Це було щось інше – страшне, загрозливе і небезпечне. Ми з мамою відразу спустились у наш підвал разом із сусідами, а тато залишився збирати речі. Він швидко зібрався:  мінімум одягу, документи і особисті речі. Усі метушилися, намагалися зрозуміти, що робити далі. Було важко усвідомити, що це не просто короткочасна небезпека, а справжня війна. Після 10 хвилин проведених у підвалі батьки вирішили, що нам потрібно виїхати за місто. Одразу поїхали до моєї бабусі і дідуся, забрали їх і вирушили у дорогу. І тримали курс на дачу до знайомих у село Плахтянка, що недалеко від Макарова, під Києвом. Перші дні на дачі були сповнені надій і тривоги водночас. Ми весь час сподівались, що війна закінчиться за кілька днів і ми поїдемо додому. У перші дні тато поїхав у Макарів за продуктами. Ми з мамою дуже хвилювалися за нього. Він нам розповідав, що в магазинах не залишалось ніяких продуктів, тому він скуповував усе, що було. У цій хаті перебувало 15 людей. Ми були незнайомі, але в тій ситуації це не мало значення. Нас об’єднувало спільне бажання вижити.

Спочатку в нас був зв’язок, але вже на третій день усе пропало: ні інтернету, ні газу, ні води, ні електрики. Ми залишились ізольованими від світу.

Поряд тривали бої, а ми сиділи відрізані від новин і не знали, що відбувається.

Через кілька днів поруч із нашим домом впала ракета. Вибух був настільки потужний, що в нас повибивало вікна. На щастя, ми встигли сховатись. Бабуся й дідусь в той момент були в теплиці. Скло посипалось прямісінько на них, але дивом, вони не постраждали. Інша жінка, що готувала нам обід, отримала поранення уламками. У цьому селі були місця, де не можна було ходити, бо це відкрита місцевість і ворог міг побачити нас.

Одного разу наша сусідка вийшла на вулицю, щоб спробувати вловити зв’язок і додзвонитись до своїх рідних. Вона підійшла до поля і почала пробувати, але через декілька секунд по ній було відкрито вогонь із міномета.

На щастя, вона встигла відбігти і вижити. І якраз у цей момент мій тато бачив це все на власні очі, бо ходив за дровами.

За цей період у мене накопичилося чимало моторошних історій, одна з яких: як після збиття нашими захисниками ворожого безпілотника ми збирали його уламки по всьому селу. І от настає момент, коли не віриш, що можна вибратися  із цього жаху, усі починають думати про виїзд. Моя двоюрідна сестра, у якої був малюк, якому на той момент було 11 місяців, вирішила їхати із своїм чоловіком та іншими людьми із цього села 9 березня. Ми дізнались про це ввечері, але щось нам підказувало, що не можна їхати. Деякі ночі ми проводили в підвалі у сусідів, бо в нашому домі взагалі не було ніякого укриття. І якраз цієї ночі ми ночували у сусіда. Та ніч була  важкою, дуже стріляли і було надто страшно. Коли  вранці прокинулись і пішли до себе додому, ми побачили, що село зовсім порожнє, нікого немає.

У нас був відчай, бо ми розуміли, що довго  не зможемо тут залишатися. Їжа закінчувалась, вороги підходили все ближче.

І ми вирішили також їхати. Тоді моя сестра, дивом додзвонилася до нас і  розказала про їхню дорогу. Поки вони їхали, по ним стріляли із танків, кадирівці брали її дитину на руки й грались з нею. Також вони зробили їм подарунок. Подарували м’ячик із гольф-клубу, який був недалеко, але вже був розбомблений.  Батьки пішли на збори для мешканців, які все ще залишалися в селі. Там вони організували колону із 100-115 машин. Тоді це була вже остання можливість виїхати. Ми пішли рано спати, бо попереду була дуже важка дорога. Коли  встали вранці, ми дуже хвилювалися, молилися щомиті. Мені стало настільки погано, що я не могла нормально триматися на ногах. У цей день, 10 березня, ішов занадто великий сніг, усе було вкрито ним. Коли ми поїхали на місце зібрання всіх машин, мені стало дуже сумно : батьки хотіли врятувати своїх дітей будь-якої ціною. Вони просили незнайомих людей забрати їх дитину до себе в машину. Щоб  відвезли подалі від цього жаху. Я навіть і уявити не можу, що відчували ці батьки. Також дуже багато людей просили забрати тварин. Та і просто просились хоч кудись залізти, щоб виїхати. Це була дуже страшна картина. Коли ми їхали, то бачили в дворах собак, котів, яких покинули. Вони були дуже зморені й засмучені, дивились і  поглядом ніби просили: «заберіть мене». Це для мене був дуже великий удар, бо я не могла дивитись на цих милих створінь, які залишилася без нікого. Але, на щастя, були добрі люди, які старались їх годувати, щоб  не померли. Коли ми вже виїхали із  села і їхали  іншими селами, то бачили багато всього: і розбиту техніку, і сліди  боїв, і стовпи диму над Бучею, Ірпенем і Бородянкою. Тоді ми дивом доїхали до нашої наступної зупинки, бо в нас була зламана машина,  вона була повністю завантажена. Також і в наших знайомих зламалась машина на Житомирській трасі,   ми їм не змогли  допомогти, тому  попросили допомоги людей, з якими жили. Ми довезли наших друзів до якогось ресторану в Житомирі і поїхали далі. Коли  заїхали на першу заправку і взяли хотдог, це було неймовірно смачно.

Коли ми поїли і прийшли до тями, то вирішили їхати до батьків моєї хрещеної, вони жили у Старокостянтинові, що знаходиться у Хмельницькій області. Це військове містечко, тому і там ми не знали спокою. Майже кожну ніч  чули звуки ракет. А літаки літали постійно, бо неподалік був аеродром. Взагалі, це містечко дуже затишне, але  всі хотіли додому, до Києва. У цьому місті ми провели понад 2 місяці, але цього нам вистачило, аби зрозуміти, що вдома набагато краще. Тому 14 травня ми вирішили їхати у Київ.

Попри небезпеку, яка залишалась в Києві, місто продовжувало жити і надихати. Воно сповнене сили, енергії і незламності його мешканців. Цей період став для мене випробуванням на стійкість і віру. Ми пройшли через страх, небезпеку і невизначеність, але, попри всі труднощі, змогли знайти в собі сили повернутись додому. Київ, хоча й залишається під загрозою, все одно є нашим домом, місцем, яке дарує надію.

Війна – це жахіття, яке назавжди залишиться в моїй пам’яті. Вона забрала моє щасливе дитинство, зруйнувала спокій всієї країни. І вона змінила кожного з нас.

Те, що раніше здавалось буденним, тепер стало найціннішим – мир, безпека. Війна приносить багато горя, втрат і болю. Кожен день війни – це ще один день боротьби за свободу, право на існування та майбутнє. Я вірю, що скоро настане мир для нашої України, але поки ми продовжуємо боротись за нашу свободу. І віримо в наших захисників. Слава Україні!