До війни я навчалася, працювала, створила свою сім'ю, виростила доньку. Все було добре. У 2014 році чоловіка забрали в АТО, і я це дуже тяжко переживала. У цей період поховала батька і старшу сестру. На нервовому грунті загострилися їхні захворювання. Чоловік, дякувати Богові, повернувся, стали жити далі. Залишилася одна мама. Їй тепер 88 років. 

Ось так ми тепер живемо. Ходимо на роботу під бомбардуваннями, під обстрілами. Я працюю у лікарні. Дуже страшно. Ми ніколи не думали, що будемо переживати у своєму життя такі події.

Новина про війну застала мене у дорозі. Я була на лікарняному і мені потрібно було з'явитися на прийом до лікаря у поліклініку в Нікополі. Я туди приїхала, нічого не знала, і тут почула першу сирену. Люди були перелякані, кажуть: "Війна!" Я не знала, як повернутися додому. Це було дуже страшно: людей по вулицях не було - всі кудись порозбігалися, поховалися. А я стояла на зупинці, чекала автобус. Повернулась додому - не знаю, що робити: чи маму тягнути у підвал, чи залишати у хаті. Але зрозуміла, що я цього не зроблю, отже, не пішла туди і сама. Ми плакали всі, були налякані. Була страшна несподіванка. Ось так і минув той злополучний день. Раніше у підручниках історії нам тільки розповідали ці жахи, а тепер ми відчуваємо їх на власній шкірі. 

Ми нікуди не виїжджали. Я як працювала, так і працюю. І чоловік також. Він працює на швидкій допомозі. Мама вдома. Діти багато років з нами не живуть. Дякую велике Фонду Ріната Ахметова за те, що нам допомагає. Зарплати нам платять, хоч невеликі, але живемо. Будемо сподіватися, що рашисти не все у нас розбомблять. 

Моя родина завжди була дружня. Може, ми ще більше зблизились під час війни. Донька пропонувала приїхати до них, але я відмовилась. Не хочу залишати маму, чоловіка і рідний дім. 

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайшвидше. Складно сказати, коли це буде. Ми сподіваємося і віримо, що це станеться і нам не доведеться дуже довго чекати. Щоб люди витримали це і психологічно, і фізично.