Ми жили мирно, працювали, навчалися. Із Приміського ми переїхали до Маринополя, але їздимо до Нікополя на роботу, не хочеться її втратити. У Маринополі у нас знайомі, вони нам запропонували переїхати у більш безпечне місце. Там можна хоча б поспати, бо під час обстрілів це зробити неможливо. 

Я працюю у будівельному магазині у Нікополі. Він працює, хоч і був під обстрілами. На парковку до нас влучило, винесло фасад, повибивало шибки, але ми не зачиняємося. 

У січні 2023 були сильні обстріли, стало прилітати до нас у Приміське. У нас двоє дітей. Молодший син чув вибухи, але у нього не було страху. А коли почалися влучання у наше село, ми вирішили, що потрібно виїжджати, бо дитина була дуже тривожною. Вночі прокидався від вибухів. Тепер він відчув себе у безпеці, став висипатися. Ми приїжджаємо до Нікополя на роботу, а ночувати їздимо до Маринополя.  Місяць тому у нас обстріляли село. Влучило до людей у будинок, багато будинків побило. 

Найскладніше - це коли почали обстрілювати Нікополь. Ми дуже хвилювалися, хотіли виїжджати, але поки у нас у районі було тихо, виїзд відійшов на другий план. З часом заспокоїлись. Я не можу надовго покинути свій будинок. Це дуже важко. 

Нам надавали гуманітарну допомогу. Питна вода була. З медикаментами перший час було дуже складно, не було деяких препаратів, але згодом усе налагодилось. 

У родині ми стали набагато ближче. Батьки чоловіка живуть у Нікополі, і коли його почали обстрілювати, вони переїхали до нас, бо у нас було спокійніше. Згодом вони поїхали жити у Чкалове - за 30 кілометрів. 

Шокують росіяни своєю поведінкою і тим, як вони поводяться з українцями. Хочеться, щоб війна закінчилася якнайскоріше, бо вже сил немає. П'ємо заспокійливі, постійно на нервах. Потрібно жити, підтримувати один одного заради дітей і батьків. 

Нікополь тримається. Нам дуже важко фізично і морально під цими обстрілами, але ми мужні. Все буде добре, все буде Україна!