Мені 26 років. Я жила в Маріуполі. Працювала в суді. 24 лютого збиралася на роботу. Прочитала новини в інтернеті і дізналася про обстріли Києва та Харкова. Увімкнула телевізор – на всіх каналах говорили про війну. Я мешкала у центрі міста, а батьки – на околиці. Набирала їх з пів сотні разів, поки нарешті додзвонилася. Потім сходила на роботу, щоб зібрати свої речі, й повернулася додому. 

Я жила на восьмому поверсі дев’ятиповерхового будинку. З вікон відкривався вид на море. Це було гарно у мирні часи і дуже страшно під час війни. Прямо навпроти будинку стояв корабель. У перші дні ми з сусідами впевнено говорили, що він не стрілятиме по нас. Через кілька днів зрозуміли, що помилялися. 

До мене приїхали батьки. Перші три дні ми жили разом у моїй квартирі. Потім поряд пролунали вибухи, тому ми перейшли на околицю, бо вважали, що там безпечніше. До восьмого березня жили у цокольному приміщенні. Третього березня на наших очах снаряд влучив у магазин – були загиблі. 

Сьомого березня був день тиші. А наступного дня – чотири влучання в будинок, у якому ми ховалися. Було багато осколків. Ми дивом врятувалися. Через десять хвилин снаряди полетіли по сусідніх будівлях. 

Ми перемістилися в комору – єдину кімнату без вікон – і лежали на підлозі. Згодом перейшли у підвал однієї жінки. Він був один на всю вулицю, та ще й маленький. У ньому сиділо двадцять осіб, а дехто, як і ми, був із домашніми тваринами. Ми молилися, щоб снаряд не потрапив до підвалу, бо він знаходився не під будинком.

Дев’ятого березня ми виїхали з мікрорайону Черемушки на двох машинах. Забрали собаку, а всі свої речі покинули. До 15 березня були в центрі міста. Звідти добре проглядався завод Азовсталь. Ми бачили, як росіяни бомбили його. Будинок, у якому ми знаходилися, хитався від кожного вибуху. У ньому не було підвалу. Неподалік знаходилося затоплене головне міське бомбосховище. Ми набирали з нього воду. Готували на багатті, дрова для якого збирали у розбитих будинках. Виносили з них столи, стільці і все дерев’яне. 

Тринадцятого березня ми дізналися, що можна виїхати через Мелекіне, однак не мали транспорту. 15 березня знайшли людей, які погодилися вивезти нас. На шляху до Бердянська проїхали двадцять блокпостів. 

Спочатку збиралися їхати до родичів у Харків. Однак передумали. У Бердянську з’явився зв’язок. Я прочитала новини й зрозуміла, що в Харкові небезпечно. Тоді ми поїхали у Кривий Ріг. Там нам надали безоплатне житло, за що ми дуже вдячні. Через три місяці я переїхала в Київ, бо знайшла тут роботу, а батьки залишилися у Кривому Розі. 

Для мене війна закінчиться тоді, коли я повернуся додому, в український Маріуполь.