Залозна Анжеліка

10 клас, ОЗО Матвіївський ЗНВК "Всесвіт" МСР

Вчителька, що надихнула на написання – Андоніна Марія Юріївна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого 2022 року я запам’ятала на все життя. Батьки збирають документи і речі. Було лячно. Під час повітряних тривог ми були в укритті, але на щастя, в нашому маленькому селі, що на Запоріжжі, було все тихо.

Щоб підтримати наші ЗСУ і бойовий дух, записували патріотичні пісні, разом із всією сім’єю займалися волонтерством.

Перші вибухи за час вторгнення ми почули в квітні. Зранку росія випустила ракети на мирне місто. А вже у травні відчуло “прильоти” і наше село. Вночі ці нелюди випустили три ракети. Я чула шум, свист, гуркіт. Улітку постійні обстріли мирного населення.

У середині серпня довелося виїхати до Львова. Мені було боляче покидати свій дім. Залишити батьків, тварин. Але нічого не можна було змінити. Перед моїм від’їздом місто обстрілювали вночі.

Мої маленькі собачки ховалися під ковдру, а вже великий хаскі тулився до обличчя.

Дванадцяте серпня, п’ятнадцять “прильотів” по Запоріжжю, а я вже у Львові разом із сестрою та бабусею. Жили ми в маленькому селі. Місце гарне, будиночки, озеро, гори, але це ніколи не зрівняється з моєю Вільноандріївкою. Виходи до Дніпра, балки, ліс, поле... Родина, свята, моє дитинство...Назавжди в моєму серці.

Було боляче читати, як восени окупанти цілили в житлові будинки Запоріжжя. Страждали і мої знайомі. А вже у листопаді я знову відчула вибухи: гатили по електроенергетиці. Потім сиділи без світла майже увесь день – і так почався повний “блекаут”. Електрики було всього годин по шість на день, а мобільний зв’язок взагалі вимкнули.

У грудні ми вирушили додому. Приїхавши, почули сирени, а вночі – вибухи. І так було кожного дня.

Випав перший сніг у Запоріжжі, все стало казковим. Нарешті моє понівечене від війни місто вкрилося білою пудрою. Я жила вже звичним життям, але інколи чула винищувачів і “арту”.

На жаль, вже у лютому нам довелося повернутися до Львова. Світло вже не вимикали, зв’язок був, погода ставала все кращою. Але було щось таке, що тягнуло мене додому. Можливо, залишена елетрогітара або мої улюблені собачки. Проте, найбільше я сумувала за мамою.

Почався березень. Вже за декілька днів ми з бабусею купили квитки додому.

У кінці березня ми повернулися до Запоріжжя. Я з бас-гітарою, сумкою і комбіком у руках вийшла на вокзал. Першими знову почула сирени, але тепло рідного міста вже зігрівало мою душу. Вже за тиждень у мене з’явилося живе спілкування: я стала учасницею кавер-гурту.

Ми грали та співали патріотичні пісні, брали участь у концертах та конкурсах. Гітаристка та вокалістка нашого гурту були дуетом. Вони збирали гроші для ЗСУ і підіймали бойовий дух народу.

Так і пройшли останні два місяці весни.

Влітку стався “прильот” по моєму селу. Прокинулась я від свисту ракети – вже за секунду пролунав вибух. Цього ж дня приїхала моя сестра на канікули. Вона відвикла від вибухів, “арти”, винищувачів, тому їй було незвично.

Дев’яте серпня - найгірший день за час війни. Пам’ятаю я його добре. Все йшло як завжди, але ввечері ворожа ракета поцілила у церкву, біля якої сиділи дівчата, наш дует – Свєта і Крістіна. Перша загинула одразу, а друга – до останнього боролася за своє життя, проте не змогла.

Досі не можу повірити, бо зі Світланкою знайома вже давно, ми були друзями зі школи. Я завжди приходила до неї зранку, а після уроків ми ходили навчатися музики.

Решта місяця пройшла дуже болісно. Почалася осінь. Вибухів не менше, винищувачі літають кожного дня. Але я вдома, мені спокійно, навіть зараз, коли я пишу цей твір під час чергового обстрілу міста.

Моя історія не найгірша, і це добре. Добре, що я досі живу, навчаюся, займаюся улюбленими справами. Війна дуже змінила мій психічний стан, мою довіру до людей. Як і всі українці, я дякую ЗСУ і сподіваюся на нашу найближчу перемогу, але скільки життів ще треба віддати заради неї?