Ревко Вікторія, 9 клас, Приватний заклад "Дубенська гімназія "Премудрість"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Пахай Яна Леонтіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Історія - циклічна. Не думаю, що певні події двічі повторюються, але їхня суть повторитись може. Історики кажуть, що це тому, що люди не засвоїли уроків минулого.  Здається, що українці ще не до кінця загоїли рани світових воєн, як знову почалась нова війна. Проте мій власний урок минулого, не про саму війну….

Одного разу, смакуючи обліпиховим чаєм, я з дідусем розмовляла про історію Радянської доби.

Він оповідав про те, що сам пережив і про те, що колись чув від своїх бабусь і дідусів. Його розповідь дійшла до Голокосту. На той момент, я не багато знала про це і ще уважніше почала слухати.

Віруючі часто ризикували власним життям і надавали прихисток тим, хто був у небезпеці. Неодноразово вони переховували євреїв, яких тоді в наших містах було чимало. В цьому брав участь і мій дідусь, а твій прапрадідусь Лука Ревко. Одного дня до діда Луки приходить його кращий друг і сусід, і просить взяти до себе дві єврейки, тому що сам вже надав захист багатьом євреям і ще й мав багатодітну родину. Дід вирішує прийняти цих єврейок до себе, але одна з них була поранена. Дідусь відрізав їй відмерлу тканину тіла і обробив рану, за певний час вона загоїлась, і дівчина захотіла піти.

Але була ще інша дівчина Женя, так називали її українці, дід зробив їй сховок за піччю, з нього вона могла виходить тільки у безпечний час.

Дівчина дуже переживала, що не виживе, але дідусь переконував, що вона залишиться живою. Їй дуже не вистачало спілкування з кимось зі свого народу. Лука не раз довідувався, чи є ще хтось живий з євреїв. У селі було тільки два євреї-кравці, яких врятували воїни УПА. Ці євреї працювали у старости села, дід вмовляє відправити цих хлопців до нього додому, щоб полагодити одяг його сім’ї. Коли кравці прийшли, вікна позатуляли і Женю випустили з сховку. Цілу ніч дівчина розмовляла з хлопцями єврейською мовою. Вранці, Женя зізналась, що хлопці вмовляли її вийти з укриття і приєднатися до УПА. Вона пообіцяла подумати, і за тиждень  за нею мали прийти. Коли це почула дружина дідуся, то була шокована.

Тривога охопила цілу сім’ю. Дідусь пішов радитись до свого сусіда. Той порадив, довіритись Богові. Лука так і зробив, заклав піст та молитву у своїй сім’ї.

Того дня, коло мали прийти по Женю, вся родина переодягнулася в чистий одяг і стала молитися . О дванадцятій годині ночі заїхали два вози озброєних солдатів. Лука одразу попросив, нікого не мучити, а просто перестріляти. Але вони запевнили, що не мали на меті такого робити, а просто чули, що у дідуся є два кожухи, по яких вони і приїхали. Лука швиденько їх виніс, чоловіки ввічливо подякували і поїхали далі. Після розвʼязку цієї ситуації, Женя разом з родиною дідуся стали і подякували Богові. За декілька тижнів фронт наблизився, поблизу  почав діяти госпіталь. Там Женю влаштували медсестрою.

Потім дівчина переїхала з госпіталем, і її слід загубився. Аж у 1990-х роках в Україну почали надходити листи від дівчини з Австралії. На жаль, ці повідомлення вже не отримував сам дід Лука, а його діти.

Здається дідусь ще щось розповідав. Але думками я вже була у нашому автомобілі, який прямував до села, того самого четверга 24 лютого. Ми з сестрою перелякані, бо ще вранці нас розбудила мама і сказала, що почалась війна. Ми з сім’єю прямували до дідуся з бабусею, але якесь дивне відчуття того, що ми не розуміли, коли повернемося до своєї квартири, мене надзвичайно бентежило. І якось уявляти не захотілось, що відчувала бідна єврейська дівчина в чужій країні, де її переслідувала смерть. Трохи заспокоював той факт, що я бачила як обʼєднуються люди, навіть у селі, для того, щоб захистити свою землю. Але суть в тому, що всі хотіли чимось допомогти. Тітка Валя безперестанку щось випікала, щоб передати військовим. Дядько Сергій поїхав перевозити жителів прифронтових міст до більш безпечних місць. В селі зʼявилися люди зі Сходу та Півдня.

Всі, в тому числі і моя родина, старались їм допомогти продуктами, одягом та підтримати їх морально. Я навіть не знаю, де в такому невеличкому селі взялося стільки продуктів, що їх щодня забирали автомобілі…

Війна ще не закінчилось і ми всі стомлені та виснажені нею. Багато чого, що ми робили тоді, сьогодні вже не робимо. Але водночас радує і дивує те, що наші люди не втомились робити добро. Як і в часи Другої світової, Голокосту,  так і сьогодні. З впевненістю можу сказати, що  урок доброти з минулого нами засвоєно.