Грищук Валерія, 1 курс, Відокремлений структурний підрозділ «Фаховий коледж технологій, бізнесу та права ВНУ імені Лесі Українки»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Войтюк Юлія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Пригадую....Зима... Я нещодавно відсвяткувала свої солодкі тринадцять. Як у Шевченка “Мені тринадцятий минало...” Фантастичні зимові свята з колядками, щедрівками, водінням Маланки. У нас на Волині це звична справа. Хлопці роблять збридності, дівчата співають пісень. Але такі веселощі затьмарювали непоодинокі чутки, що неспокійно в країні, що буде війна...

Чи вірила я у це? Скажу - ні. Невже у 21 столітті люди не зможуть порозумітися? Яка війна?

Пам’ятаю 23 лютого 2022 року, ми навчались. Йшов 6 урок. Хтось з хлопців виглянув у вікно й крикнув: "Танки!". Ми зірвалися зі своїх місць і мерщій до вікна. Там трасою рухалась величезна колона нашої військової техніки. Чи злякалась я? Певно трошки. Більше задумалась. Невже??? Та мозок відмовлявся вірити. Хоча сумніви закралися. Вдома ми з сім’єю поговорили про це та й полягали...

Вранці 24 лютого, коли я з сестрою спокійно спали в теплому ліжечку, прийшла мама і сказала : “Дівчатка, прокидайтеся, почалося...”. Ми спросоння не одразу зрозуміли, що ж то почалося. “Війна”, - каже мама.

Татка в цей момент вдома не було, але його швидко відпустили з роботи. Найперше ми стали моніторити соцмережі, щоб отримати хоч якусь інформацію, потім почали дзвонити до рідних, хто близько і хто далеко. В нас не було паніки, була якась важка тиша. І невідомість... Ми живемо за 10 кілометрів від польського кордону. Деякі наші рідні і односельчани прийняли рішення виїхати. Ми ж захотіли залишитися. Чи збирали тривожну валізу? Як таку - ні. Просто мама зібрала гроші і документи в один пакет. І все...

Наші чоловіки організували цілодобове чергування на під’їзді до села. Деякі зголосились і пішли до військкомату.

На роботу і на навчання ми не ходили. Лише періодично їздили до міста за продуктами. А потім до нас приїхала сім’я з Малина Житомирської області.. Ми підтримували одне одного, молилися за Україну, донатили, як могли, жили одним днем... Ще не зовсім розуміючи весь жах. Справжнє усвідомлення прийшло тоді, коли стали гинути українці, близькі і знайомі. Цей біль, крик, сльози закарбувалися в душу. Злість і навіть ненависть оселилася в серці.

А ще нерозуміння: як? чому? за що?.. Відповіді на ці запитання немає і досі. Третій рік болю, смутку, невизначеності, страждань...

Так, я живу відносно спокійно. Наді мною не літають шахеди, поруч не вибухають снаряди. Завдяки нашим воїнам-титанам я маю можливість навчатись. Це вони стоять на варті нашого спокою, зберігаючи наші життя ціною власного.

24 лютого 2022 року почався відлік часу, який з кожним днем наближає таку омріяну всіма нами перемогу. 1000 днів триває війна в Україні (насправді набагато довше). Кожен ранок я прокидаюся з думкою про те, які жахіття переживає мій народ.

Я відчуваю біль за тих, хто втратив домівки, коханого чи батьків, дитину, брата чи сестру. Я намагаюся допомагати, чим зможу, хай це навіть маленька справа.

Ця війна навчила мене цінувати прості речі - сонячні ранки, сімейні посиденьки за обіднім столом, прогулянки лісом, зустріч з друзями. Я розумію, що навіть у найтемніші часи ми можемо знайти щось хороше, якщо будемо підтримувати одне одного. Я вдячна тим, хто поруч зі мною. Вороги можуть відібрати у нас домівки, рідних, вони навіть можуть забрати наше життя. Але їм ніколи не забрати наше прагнення мріяти, надіятись, нашу жагу до волі та незалежності. Ми - нація нескорених. Ми мріємо про день, коли нарешті запанує мир на рідній землі.

День за днем ми продовжуємо жити, сподіваючись на краще. І це краще у нас буде, хоча і з присмаком гіркоти.