Попова Анна, 10-б клас, Біляївський ліцей №3

Вчитель, що надихнув на написання — Колотіліна Наталія Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

З дитинства у мене було багато хобі: малювання, читання книг, створення виробів та складання казок. У підлітковому віці у мене з'явилася любов до аудіокниг, подкастів. Полюбляла слухати на фоні цікаві розповіді та діалоги між людьми на актуальні й цікаві теми. Добре пам'ятаю, як випадково натрапила 23 лютого на аудіокнигу «Гіпотеза щастя», додавши її у свій плейлист на саме останнє місце, продовжила гортати яскраві публікації. Ця книга не особливо привернула моєї уваги, адже ніколи не стикалася з подібним жанром.

Кажуть, що мозок людини має таку властивість, як стирати з пам'яті неприємні для нього ситуації. Не скажу, що я – виняток, але 24 лютого 2024 року залишилось у моїй поличці спогадів назавжди.

Після офіційного оголошення повномасштабного вторгнення російських військ, серед суцільної паніки та хаосу, мені довелося ознайомитися з тією книгою. Після завершення відеоролика, поринувши у свої роздуми, я збагнула: такий розділ літератури – це єдине, що може заспокоїти та надати практичні поради, котрі у такий складний період можуть зберегти віру в майбутнє і допомогти рухатися вперед. Вона стала першою ластівкою у моєму вивченні психології та психосоматики. З тих пір, під час майже кожної повітряної тривоги, брала з собою книги й прямувала у бомбосховище. Спираючись на вивчений мною матеріал, хочу розповісти, що мені довелося пережити та які 4 етапи я пройшла на протязі 1000 днів війни.

Спочатку було заперечення. За перші дні я відчула на собі повне неприйняття поточної ситуації, здавалося, що це кошмар, після якого ти прокинешся і все стане на свої місця. Кадри з окупації Бучі, Маріуполя призводили до переживання та страху за життя людей, котрі залишилися в зоні бойових дій. Заперечення поступово зникало, але з'являлося болісне усвідомлення того, що все це жахіття відбувається у реальному житті з моїм народом.

Потім мене охопив гнів. Чому саме ми? Це питання не давало мені спокою дуже довгий час.

Жінки народжували дітей у бомбосховищах, житло людей було зруйноване, сотні тисяч військових було взято до російського полону.

З кожним днем злість та ненависть охоплювала мою душу все сильніше, а відчуття, що нічого не можу вдіяти, пригнічувало дедалі більше.

Згодом - пошук надії. Пам'ятаю, як раділа кожному клаптику звільненої від орків землі, кожній врятованій душі. В такі моменти ловила себе на думці: «Ще трішки і ми зможемо повернутися до нашої буденності». Але час плинув, було все не так, як ми того собі уявляли. Люди були змушені виїжджати за кордон у пошуку спокійного життя; колись я натрапила на інтерв'ю переселенців і майже кожний з них казав, що обов'язково повернеться у рідне місто та власну домівку. І ці слова давали мені надію, попри біль, котрий не вщухав.

І нарешті – прийняття. Існує така думка: «З часом лихі часи забуваються, а на зміну їм приходить щастя». Чи забула я про пережиті мною моменти на початку війни? Ні, страшні спогади охоплюють мене лише від одного почутого слова – ВІЙНА. Ця боротьба за свободу стала частиною мого життя, вона нікуди не поділася, війна продовжує забирати життя невинного народу та залишати слід у пам'яті кожного з нас.

Завершуючи, я б хотіла сказати, що мій шлях є нічим, у порівнянні з історіями людей, котрі відчули на собі весь удар війни. Мені не довелося тікати з валізами під час обстрілів, бачити те, що бачили інші. Я була в тилу і попри свій вік, намагаюся бути корисною та робити свій внесок у наближення довгоочікуваної перемоги над агресором.

Донати, збір коштів, допомога волонтерам – це мій обов'язок. Не забуваймо про наших військових, ми зобов'язані їм за чисте небо без ракет та шахедів.

Війна навчила нас бути справжніми патріотами, та пам’ятати про кожного, хто віддав своє життя за свободу української нації!