Марущак Дар'я, 9-в клас, Миколаївський ліцей "Академія дитячої творчості"

Вчитель, що надихнув на написання — Токаренко Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року я прокинулася від сильних вибухів. Мама сказала: «Доню, війна…». Ми живемо у м. Миколаєві, у дев’ятиповерховому будинку, на останньому поверсі. Дрижали стіни. Ми побігли до ванної кімнати, мама накидала ковдр, подушок у саму ванну, і я там сховалася, закривши вуха, щоб трохи менше чути цей жах…

В цей же день ми поїхали до бабусі у село Киселівку, між Херсоном та Миколаєвом.

Ворог дуже швидко наближався. Через село йшли танки та спецтехніка безперервним потоком, ворожі літаки та гелікоптери скидали бомби, пускали ракети.

Ховалися ми у холодному підвалі. Зникли світло, газ, вода, опалення. Не було хліба – мама берегла для мене один батон, його вистачило на десять днів. Чесно кажучи, їсти не хотілося… Бабуся розтопила піч, якою не користувалися більше 20 років і, в перервах між обстрілами, спекла прісний хліб. Який же він був смачний!.. Я і зараз згадую його смак та запах, прошу спекти такий самий, але бабуся при цих словах чомусь лише плаче…

Рятувала від холоду мене наша собачка Луна. Тільки з’являвся звук, що летить гелікоптер чи літак, я хапала Луну, бігла через двір у підвал. Ця малесенька собачка зігрівала мене своїм теплом. Вона гавкала, підганяла, якщо я трохи затримувалася, взуваючись…

Бабуся постійно, наскільки це було можливо, тримала у печі гарячу воду. Починався обстріл, ми бігли у підвал, а бабуся, незважаючи на небезпеку, наливала у пляшки воду, приносила мені, щоб зігрітися…

Питної води не було, мама ходила за два кілометри по замінованій греблі, щоб принести хоча б трохи…

Ворог у село зайшов дуже швидко, ми потрапили під окупацію. Їхні солдати постійно тренувалися стріляти з автоматів, кулеметів на шкільному стадіоні, постріли лунали цілодобово. Грабували магазини, будинки, вивозили машинами людський скарб. Виганяли людей з власних помешкань, щоб самим там розміститися.

Але, недовго вони у нас затрималися. Наші бійці вибили їх. Яке це було щастя!!! Неможливо передати!!!

Поки ми були в окупації, то відчували такий відчай, мені здавалося, що це назавжди, і спасіння не буде… 

Але, одного дня з усіх сторін дуже гучно почали стріляти, чутно було важкі вибухи – вже потім зрозуміли, що то стріляли танки. Над нашими головами проносилися кулі, вони дзенькотіли по даху будинку, стукалися об щось металеве. Вже потім мама пояснила, що то - уламки, і дуже ризиковано було бігти у підвал під цими обстрілами … Але, хто ж тоді це знав…

Після звільнення села ворог залишався на відстані трьох кілометрів протягом дев’яти місяців, тому село просто знищувалося усіма видами озброєння. Евакуювалися майже усі мешканці. Було дуже страшно виїжджати під обстрілами. Люди просто відпускали домашніх тварин на вулицю – корів, кіз, свиней, коней, курей, собак, котів… Більшість просто хапали документи і, в чому були, в тому й їхали.

Ми поїхали до родичів у с. Фонтанка Одеської області. Це місце назавжди залишиться у нашому серці, воно надало нам прилисток у найважчі дні…

Повернулися ми додому, у рідний Миколаїв, одразу після звільнення Херсону. Місто було зранене, вікна дивилися фанерними очима, які нічого не бачили… На асфальті було безліч «сонечок» - місць прильотів касетних ракет, кожне з яких забрало людські життя...

Зачинені магазини, непрацюючі школи, дитсадки, відсутність транспорту, відсутність людей… О четвертій дня місто повністю завмирало, поринало у тривожну, напружену тишу.

Вуличного освітлення не було. Я виходила на прогулянку з собачкою, підіймала голову вгору і рахувала, скільки вікон світиться – значить, там є люди, там є життя… З кожним днем таких освітлених вікон ставало більше…

Війна продовжується. Прилітають ракети, щоночі на нас летять шахіди. Страшно, неспокійно, щодня і щоночі лунають тривоги, але ми точно знаємо, що вистоїмо! Бо у нас така чудова країна, у нас такі надзвичайні люди! Ми обов’язково будемо вільними та щасливими!