Паламарчук Катерина, 9 клас
Ліцей №42 м. Києва
Вчителька, яка надихнула на написання есе: Науменко Ірина Володимирівна 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна це те, що ніхто не очікував, але те, що змінило усіх. Що таке 1000 днів? 
Увечері 23 лютого тато прийшов з роботи і сказав швидко збирати необхідні речі на два дні, бо їдемо до бабусі з дідусем на Житомирщину. До цього часу мене мало цікавили воєнні події на сході України, мабуть, мій дитячий розум не хотів сприймати цю інформацію,  мені на той час було дванадцять років.

24 лютого – початок війни, що для мене значили ці слова? Напевно ще нічого… Ми були на Житомирщині в будинку дідуся, а там як завжди було тепло та пахло свіжою випічкою й дитинством.

Бабуся на сніданок приготувала наші улюблені млинці з полуничним варенням, а дідусь не забарився з цікавими історіями. І ніби все як завжди, от тільки обличчя  дорослих  були не такі як завжди. Вони переглядалися і більшість часу мовчали. Після сніданку тато з дідусем поїхали заправити всю техніку пальним. Стало гучніше чути гул літаків, але він нас не лякав, бо ми не одноразово на них літали, лише дорослі схвильовано прислухалися.  Війна здавалася дуже далекою. Але коли російські літаки та ракети почали літати над будинком, батьки прийняли рішення  поїхати далі аж на Вінниччину. Дорогою було сильно чути звуки літаків, тато провів інструктаж, що робити на випадок обстрілу дороги, і саме  тоді мені вперше стало по-справжньому страшно. 

Людина, яку я запам’ятаю, мабуть, на все життя. Це чоловік, який не встигав на автобус, щоб долучитися до боротьби за Маріуполь. Долаючи сотні кілометрів, ми познайомилися ближче. Він військовий, служив у  військах АЗОВу, а зараз знову поспішав на захист своєї країни.

Сподіваюся, що він таки не встиг. Мене вразила його відчайдушність, сміливість та бажання бути поруч зі своїми побратимами. Можливо це спонукало мене захоплюватися військовою справою та бригадою "Азов", а ще я точно можу сказати, що знайома з Героєм. 

За весь час після повномаштабного вторгнення  березень 2022 року став для мене та для України найважчим місяцем: Маріуполь, драмтеатр, "Азовсталь", жахлива окупація Бучі, Гостомеля, Ірпеня та велике просування окупантів на фронті. Кожного дня від новин розривалося серце на шматки.

Постійні хвилювання зводили з розуму. І тільки надія на перемогу тримала нас у цьому житті. 

До моєї бабусі з Вінниччини, окрім нас приїхало ще п'ятнадцять людей. Це були сім’ї наших друзі з Києва. Будинок нагадував справжній вулик, ми спали по п’ять чоловік у кімнаті.  Це були неймовірні дні у нашому житті, стільки часу разом, а ми всі трималися, як одне ціле. Важко було просто спостерігати з блакитних екранів за новинами, хотілося долучитися до перемоги і допомогти нашим військовим. Плетіння сіток – це справа, яка врятувала нас.

Ми відчули себе потрібними і корисними, а найголовніше те, що дійсно змогли допомогти нашим захисникам і захисницям. 

Тато – мій герой. У перші дні березня мій тато добровільно пішов захищати Україну, маючи при собі лише лижний костюм і нуль військового досвіду, без жодного тактичного елементу захисту навіть без бронежилету. Це його рішення виявилося важким не тільки для мене, а й для всієї нашої сім'ї. Він до війни займав посаду одного з головних керівників канадської страхової компанії. За кілька днів компанією йому було надано елементарні засоби захисту: шолом та бронежилет. Лише через два місяці ми приїхали до нього та побули разом одну годину… 

Своє подальше навчання я продовжила на Вінниччині.  В Київ повернулися перед початком навчального 2022-2023р.  З того моменту про війну нагадували обстріли, відключення світла та телеграм, який був наповнений новинами з фронту. Згодом, війна почала втомлювати суспільство, ніхто не враховував наскільки виснажені військові…

Далі був Харківський контрнаступ та повернення Херсону і я замислилася хто ж вони наші військові? Це мій тато – людина, яка читала мені маленькій казочки та колисала мене на руках. Це мій хресний – старший інструктор  метрополітену. Це талановитий лікар-хірург Олексій Пономаренко, який врятував моє життя і сотні життів діток з тяжкими вадами, а зараз рятує життя наших військових в складі Третьої штурмової бригади. Це друг - нашої сім’ї, талановита людина Вадим Прокопенко, автор книги «Дідові історії», ця книжка є в нашій родинній бібліотеці з підписом самого автора. Вадим Прокопенко народився 24 серпня в День Незалежності України, за незалежність якої загинув в липні 2023 року на Запорізькому напрямку.   

1000 днів війни... Чи змінились мої захоплення? Так. Чи змінились мої погляди на життя? Так. Чи змінились у мене цінності? Так. Чи змінилося моє ставлення до війни?  Так. Чи залишилися в мене дитячі мрії?  А чи можуть вони залишитися? 

1000 днів війни –  це те, що ніхто не очікував, але те, що змінило усіх...