Ми з чоловіком перебували в Новоандріївці Оріхівської громади. Жили два роки під обстрілами, а торік у листопаді нас забрали. Пораниломого чоловіка, і довелось виїжджати. Нас забрали діти до Запоріжжя.
Ми тримали до останнього дня корову. Я її злучила і хотіла там перезимувати. Але прилетів ворожий снаряд прямо під двері, і в хаті все побило. Там страшно. Ми їздили туди.
Повертались, щоб дещо забрати, та особливо ніяких речей не взяли. Діти не захотіли перевозити звідти негативну енергію. Тут немає війни, хоча буває, що прилітає. А там таке коїться, що неможливо описати!
Тяжко переселенцям. Найтяжче з житлом. Не в кожного ж є діти тут. Квартиру винаймати нема за що. От дехто і живе там в підвалах третій рік. Наприклад, наші сусіди. Але настане час, коли ми повернемось.
Ми отримували пенсію і не оформляли інвалідність, а сюди приїхали і пройшли всіх лікарів. Чоловік слабо рухається, не бачить, не чує, і навіть розписатись не може та застебнути ґудзик на сорочці. Ми два роки жили під обстрілами. Лікарень там не було, і в паперах мало написано. На мою думку, чоловік претендує на другу групу, але лікарі зробили по-іншому. Несправедливість найбільше ранить.
Лікарні розкидані по місту, і треба їздити. Я пенсіонерка, але ні разу не проїхала даром у маршрутці - весь час платила. Був акий випадок, коли я платила за проїзд, а мене спитали, чи не останні гроші я віддаю. Я кажу: «Ні». А мені відповіли, щоб я їх притримала на іншу маршрутку. Це приємно. Людяність – це головне, особливо зараз.
Син зараз воює. Мої рідні всі в стресі, переживають, чекають і надіються. Війна посіяла ворожнечу, бо в нас усі національності були перемішані. Хочеться до сестри поїхати - війна нас розлучила. У діток неповноцінне навчання, їм школи не вистачає. Онучка мене якось водила у свою школу. Там оформлення красиве, вчителі сидять, тільки дитячих голосів немає.
Хотілося б, щоб була справедливість, порядок скрізь. Щоб кожен відповідав займаній посаді і добре працював. Щоб розвивалися і села, і міста.