Чоловік Юлії наполіг, щоб вона вивезла дітей за кордон з небезпечного півдня України. Одразу після її від’їзду в село почали прилітати російські снаряди

Я з Миколаївської області. 20 років працюю в навчальному закладі заступником з навчальної роботи. Життя до війни було цікаве, різноманітне, різнобарвне. Ми мали змогу поїхати десь і відпочити, зустрітися з рідними і близькими. Чоловік жив за кордоном. То він приїздив, то ми їздили до нього. Але зараз, на жаль, ми цього не маємо: у нас русня забрала мирне життя. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми виїхали за кордон з дітьми. Через вісім місяців повернулися додому. Але життя вже не таке, як було раніше. Повернувся на роботу весь шкільний колектив, працюємо дистанційно без перебоїв.

Я до останнього не вірила, що буде війна. Але о четвертій ранку мені подзвонив чоловік і сказав, що росіяни Херсон захопили і вторглися в Каланчак, у військову частину. Ми почули вибухи з Кульбакінського аеропорту. Вийшли на роботу всі вчителі, але ми вже не проводили в той день уроки, а ввечері більша частина села спустилася до нас, в шкільне бомбосховище. 

Припускали, що будуть наступи з Херсону по степовій дорозі. Ми з директором приймали дітей і батьків у бомбосховище з подушками, ковдрами. Я з дітьми там також ночувала. 

Я не хотіла виїжджати, але на цьому чоловік наполягав, що треба рятувати дітей. Їхати прийшлося 8 березня на свій страх і ризик. Це був дуже складний шлях аж до Румунії. Їхала сама з дітьми, а там чоловік зустрів. Ми їхали автівкою - я і двоє дітей - це дуже важко. Ночували на заправках у машині. Ми їхали на два тижні, ніяких речей не брали. Після цього наше село почали бомбити. 

Всю дорогу нас підтримували люди - це було безцінно. В Польщі ми зупинялись в готелі, то нам безкоштовно надали номер для відпочинку і сніданок. Це було дуже приємно. Ми навіть написали їм листівку польською мовою і залишили на ліжку, бо виїхали рано.

Прилетів снаряд у школу в центрі села, дві людини постраждали. Після цього було дуже «жарко» в селі, і більшість мешканців виїхала.

Залишилося 36 людей, і вони проживали весь рік у бомбосховищі шкільному. Директор була з ними, весь цей час підтримувала односельців.

Вісім місяців, які ми провели у Фінляндії, я думала постійно про Україну, кожен день плакала. Вирішила повертатися, бо не змогла там більше знаходитись. Тут - моя домівка, моя рідня, мої батьки тут залишилися, сестра. Для мене це було дуже важко. Ми повернулися з меншою донькою, а старша залишилася, бо вже почала там навчатися в університеті.

Психічний стан моєї рідні важкий: всі стали нервові, якісь емоційні зриви. Від кожного шурхоту здригаються. 

Батьки мої не виїжджали з села, то у них тривога постійна. Вони вдома були, в погреб спускалися - важко для них було емоційно все перенести.

Ми ще не навчилися справлятися зі стресом, тому що продовжуємо жити в умовах війни: постійно чуємо вибухи. Ми не навчилися керувати своїми емоціями, своїм станом. 

Бажання у нас всіх одне: перемога і щасливе майбутнє в нашій державі. Здоров'я є – заробимо кошти. Головне, щоб були щасливі діти в мирній країні.