На початку війни Світлані з колегами довелось перевозити документацію свого підприємства до сусідньої області 

Я з селища Черкаське Краматорського району. Мені 46 років. Прилетіло по Черкаському в квітні 2022 року. Тоді окупували Степногірськ і Долину, то ми на другий день поїхали.

Зараз я в Дніпрі, працюю в Донбаському педагогічному університеті. Наш заклад тимчасово переміщений у Дніпро, тому я на вихідних вдома, а в будні дні – в Дніпрі.

У мене матуся хвора, вже півтора року лежить. Я не можу залишити її саму, і розумію, що якщо мене гепне, то матусі зовсім ніхто не допоможе. Знайшла жіночку, яка допомагає, коли я в будні на роботі, а сама приїжджаю на вихідні.

Я дуже добре пам'ятаю перший день війни. Навпроти мого дому є зупинка електрички. Я виходжу з дому, бачу - на пероні немає нікого, і летить ракета на Краматорськ. Ми добиралися до роботи попутками, а там нам видали трудові книжки. Ми зібрали речі, документи збирали ще декілька днів: туди їздили, пакували у вантажівки і перевозили до Дніпра. 

Допомогло керівництво нашого університету. Вони ходили по всіх навчальних закладах, просили гуртожитки, і нас всіх розподілили по гуртожитках. Дякувати нашому керівництву, що в нас є де переночувати, поїсти. 

Багато хто з моїх знайомих, пересічних громадян нашого селища, району, не розуміють, що відбувається. Вони чомусь  повернуті на «руському мирі», і це мене вбиває.

Я вважаю, що без допомоги інших країн ми самі у війні не впораємося. У нас немає достатньо зброї, щоб ми могли перемогти країну, таку велику за кількістю населення, за кількістю зброї. Найголовніше - у нас потрібно викорінити корупцію.

Хочу, щоб скоріше настала перемога, щоб усі хлопці повернулися живі і здорові, бо багато там знайомих. А коли вони повернуться, то ми все відбудуємо.