Олена Олександрівна з чоловіком і молодшим сином виїхали з небезпечного Краматорська на захід країни, але туди теж долітають російські ракети

Ми жили в Краматорську. Мені 44 роки, чоловікові - 54, старшому сину виповнилося 23 роки вже в полоні, а меншому - 12. Під час вторгнення ми мешкали в місті, а чоловік на той час був у Маріуполі, на «Азовсталі» працював водієм. Старший син збирав документи на вступ до поліції. 

У той день, коли все це почалося, я була одна з меншою дитиною. Вибухи – це дуже боляче і страшно. Ми з малим бігали в коридор. Син мене обійняв і сказав: «Мама, мы в этот раз умрем?» Дитині на той час було десять років. 

Чоловік подзвонив, нас заспокоював. Він збирав людей, щоб вивезти з заводу, бо знав, що буде щось жахливе, і з Маріуполя неможливо буде виїхати. Старший син сказав, що йому потрібно піти у справах. 

Через дві години він мені зателефонував і сказав, що у нього для мене дві погані новини, які він розповість вдома. Сорок хвилин я не знаходили собі місця. 

Син прийшов і сказав, що їде в Маріуполь через дві години - він вже получив спорядження, автомат, і в них виїзд. Довго я благала його, щоб пішов в ТРО, що він може до ВСУ піти. Але він дуже болів «Азовом». Сказав, що поїде боронити з хлопцями Донецьку область, бо хто, якщо не він. Початок війни у нас був такий.

Потім ми переїхали у Краматорськ, думали, що пронесе. У мене стався нервовий зрив, коли ракета прилетіла біля нас і побила вікна. Тоді ми з чоловіком вирішили виїжджати. Грошей не було, бо на той час я втратила роботу, а чоловік не отримав зарплату з заводу. А ціни одразу дуже підскочили. Ми сіли в евакуаційний поїзд і поїхали в нікуди. Кинули все, їхали з маленькою сумочкою: лише особисті гігієнічні речі. 

Ми приїхали до Львова, там пожили місяць. Зі старшим сином зв'язку майже не було. Тільки у квітні, на Пасху, були короткі СМС. Нам було дуже тяжко в чужому місті, де немає ні роботи, ні житла, немає нічого. Ще й син в Маріуполі. Було дуже тяжко. 

Він вже рік і три місяці в полоні, ми навіть СМС від нього не отримаємо з вересня того року. Був у Оленівці, а потім куди їх вивезли - до сих пір невідомо.

Мій чоловік мав інвалідність другої групи. Пройшов комісію у Львові й попросив третю групу, щоб кудись взяли на роботу, але ніхто не хоче брати з такою важкою хворобою. Я теж не працюю за станом здоров'я. Дякую Фонду Ріната Ахметова, що молодший син побував у таборі. Він в захваті! Важливо, що він на деякий час відчув, що він дитина, а не дорослий, який весь час страждає. 

Ми кочуємо з міста до міста, шукаємо де подешевше житло, боремся за дитину, боремся, щоб зі здоров’ям все гаразд було. З нами ще бабуся, яка перенесла три важких операції, і все це - не безкоштовно. Ми брали кредити, і тепер не знаю, чим будемо віддавати, але життя - найдорожче, що в нас є. Мене вже направляли до психіатра, але нічого не допомагає. Мені сказали: «Поки дитина ваша не буде вдома, стан ваш буде тільки погіршуватися». 

Коли були у Львові, біля нас пролетіли дві ракети й поцілили в заклади, і у нас із сином знову нервові системи не витримали. 

Люди не зрозуміли, наскільки це страшно і небезпечно, а я кричала криком: «Відкрийте мені підвал, я піду туди!» Благала, щоб відкрили, а вони розмахували руками і казали: «Навіщо?» 

Ми переїхали в Стрий і винайняли будиночок невеличкий. Сусіди - добрі люди, які вже більше року нас підтримують. Також ми волонтеримо. Раніше нам допомагали фонди. Тут не всі добре ставляться до людей зі сходу: кажуть, що це ми винні в цій війні, що ми чекали «руський мир». Це дуже неприємно. 

Хочеться миру й перемоги, щоб повернутися додому. Зараз нам дуже тяжко, бо вже ніякі фонди не допомагають. Хочеться дуже, щоб всі діти повернулися додому.