Кокудак Анна, учениця 8 класу Опорного закладу освіти "Верхняцький ліцей" Христинівської міської ради Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Рак Олена Юріївна

Війна. Моя історія

Історія українського народу вічна, як і вічна його пам'ять. Я вважаю, що сьогодні кожному українцю-захиснику потрібно золотими літерами написати історію народження, становлення і життєвого вибору – боронити цілісність рідної держави, своєї матінки-землі, на якій народилися і почуваємося вільними і чесними у своїх думках і пориваннях.

Війна страшним вихором увірвалася в життя кожного українця, смерчем винищення пролетіла по містах: Буча, Гостомель, Ірпінь,  Маріуполь, Харків, Бахмут, Херсон, Миколаїв тощо. Перші дні – перші загиблі.

Відкрилася вся картина загарбницького вторгнення на нашу землю, на землю мирного населення, мирної нації, мирного народу України. А найстрашнішими були звістки про втрату дітей, понівечених дитячих тіл, поруганих дівчат та хлопців, яким не судилося зазнати майбутнього під блакитним небом… Кожна родина в Україні відчула страх, невизначеність, розгубленість, біль і страждання від частих і таких неочікуваних жахливих зривів та бомбардувань.

Але це лише на мить, бо відразу прийшло відчуття некинутих, незалишених напризволяще. Водночас зрозуміли, що змінилося відтепер усе: світогляд кожного з нас, спосіб життя, цінність життя, прагнення, віра, переконання.

Розумію, що народ-герой – це народ України. Народ, який у перші дні війні став на захист своїх родин, домівок, а надто своєї України, усвідомив свою значимість, своє незламне бажання відкинути непрохану агресорську нечисть не тільки з української території, але з життя також.

Кожна родина відкрила для себе поняття: «одна біда», «одна країна», «одна мета», «одна родина», «одна Перемога».

Руслан Анін, Юрій Чуба, Вадим Підлісняк, Роман Білецький, Роман Щербань – жителі Христинівської територіальної громади, захисники, імена яких вкарбуються земляками у селищну Книгу скорботи, довічну Книгу пам’яті. Любили життя, цінували товариство й дружбу, захоплювалися полюванням, були щирі на теплі слова, влучні жарти, проте незмінною була велика повага до розуму й мудрості людей старшого покоління.

Неодмінно загиблі земляки – приклад для наслідування, це феномен людей, які поставили на життєві терези вірність, честь, совість, служіння державі й людям. Віддані обов’язку, такі прості, звичайні життєлюби, добрі і щирі сини, такі перспективні і далекоглядні хлопці, з іскрою гідності і безмежним почуттям відповідальності за когось.

Ще вчора привітні і приязні односельці, а сьогодні вони вартові миру, наші оборонці, які пішли у вічність, віддали свої життя за наші сонячні мирні будні, за наші мрії та сподівання про захищену Україну та її народ. Історія війни відкриває нові й нові обличчя. Це обличчя наших захисників, захисників нового покоління, покоління сміливого, безстрашного, стійкого і нездоланного, готового на бойові звершення й виклики.

А ще це велична історія кожного з них, бо феномен бойового позивного криє в собі велич нескореності і безмежного служіння своєму народу.

Стусове «жив, любив і не набрався скверни» сказане про оборонців України загалом та кожного з наших земляків зокрема. Невеличке селище Верхнячка, а вже величне своїми синами як живими, так і полеглими у запеклих боях з ненаситним орком. Багато їх сьогодні захищає Батьківщину, а скільки їх вже лежить у землі, майоріючи синьо-жовтими стягами.

Ці священні знамена свідчать про те, що пролита не одна краплина крові задля мирного щасливого дитячого сміху, задля мирного сьогодення і майбуття. А ще це ніби вітання з високості кожного загиблого українця, це ніби нагадування про свою відданість рідній Батьківщині, звідки походять самі і де знаходиться їхнє коріння.

Ми усвідомлюємо, що це коріння зростило не одне покоління воїнів, а безліч дідів, чоловіків, батьків, синів, братів, готових завжди стійко боротися за своє, рідне, миле серцю, щемливе до болю…

Віроломне, підступне вторгнення, розпочате 22 лютого, переродило нашу свідомість, відкрило нам очі на лжебратерство, на лжесусідство, від якого ми зазнали великих втрат.

Бути чи не бути Україні – вирішувати нам, українському народові. А відповідь не забарилася. І саме війна породила нашу відповідь: встали всі, як один, пліч-о-пліч на боротьбу проти агресорської хвилі, проти підлого нападу ворожої держави. Плечем до плеча довели на весь світ, що війна не поставила на коліна тридцятидвохрічну молоду державу. Наша відповідь однозначна: Україна стояла, стоїть і буде стояти на засадах вільності, правди і свободи!