Чуніка Марк, 10-А клас, Харківський ліцей № 152 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Долбешко Олена Вікторівна

"1000 днів війни. Мій шлях"

О п’ятій ранку двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року я прокинувся від гучних та потужних вибухів. Такого в своєму житті я ще не чув. Що відбувається? Не зрозуміло. Свист та різкий дзвін в ухах. Тиша. Тиша така потужна, було враження, що мир та життя зупинились, стихли птахи, зник вітер, немов зупинився час. Легка вібрація. Звідки вона? Стає сильнішою, літак над будівлею, свист, вибух, тиша… І так декілька разів. Чи був я сильно наляканий? Не знаю. Тоді я ще не розумів, що відбувається.

Я обернувся та побачив маму. Дякую Богові — вона поруч. А де батько? На роботі, його викликали на службу. Ми обнялися з матусею. Знов ця клята вібрація, літак, спалах, вибух, тиша…

Схвильована мама розмовляла з кимось по телефону, її голос сильно тремтів. Вона з кимось домовлялась. Про що? З ким? А кішка де? Мабуть, з переляку десь сховалась. Треба її знайти, заспокоїти. Потужний вибух — вікна самі відчинились.

Тремтячими руками матуся збирає речі, документи, їжу. Я бачу, яка вона налякана. Батько на роботі, значить я — за нього. Я сильний, я зможу її заспокоїти. Обіймаю її.

Ноги болять, рукам важко. Біжимо до сховища з торбинами. На вулиці паніка. Хтось кричить, не кричить — волає. Треба добігти. Вибух, тиша…

Сховище, вхід. Звичайний підвал будинку. Купа народу, від старого до малого, всі налякані. Майже пів року — це наша домівка. В перервах між обстрілами з іншими дітьми у супроводі старших швидко вибігаємо на подвір’я, подихати свіжим повітрям. Яка радість — світить сонце, вже весна, все розквітає. Раптом різкий та потужний звук сирен — всі назад до підвалу. Забігаємо та ховаємось. Звикли.

Іноді у часи затишшя бігаємо додому, допомагаємо літнім сусідам, які залишилися на самоті.

Пам’ятаю три дні тиші — це дуже лякало всіх. Ніхто не розумів, що відбувається. Прийняли рішення виїхати з країни, поки є можливість.

Вперше за пів року ми вибралися із сховища та району. Їхали містом мовчки. Від побаченого було моторошно. Багато будівель розбиті, людей на вулицях майже не було. Фільм жахів — з нашою участю.

Батько нас з мамою привіз на залізничний вокзал до евакуаційного потягу. Коли ми з ним прощались, я думав, що більше ніколи його не побачу. Було дуже боляче на душі. Куди нас віз евакуаційний потяг — ми не знали. Уночі потяг потрапив під авіаобстріл. Всі лягли на підлогу — це були найжахливіші дві години в моєму житті.

Ми доїхали до Львова, потім — до Польщі, де потрапили до табору біженців, у якому прожили декілька тижнів. Спали на стільцях, лавах, підлозі. Згодом вирушили до Німеччини.

У Німеччині тривалий час жили в різних таборах, поки не знайшли невеличку кімнату в сільському містечку. Після оформлення документів я пішов навчатися до німецької школи, а щовечора виконував завдання, які надсилали вчителі з рідної харківської гімназії.

З дванадцяти років, перебуваючи у Німеччині, я пішов працювати до місцевого кафе, мив посуд і допомагав на кухні. Це був дуже важкий шлях, але ми з мамою впоралися.

Через пів року ми наважились повернутися до Харкова — додому. Нас тягло назад. Через деякий час ми знову були в рідній квартирі. Незважаючи на все — ми вдома.

Життя триває у моєму незламному та найкращому місті у світі — Харкові.

Слава Україні!