Пєткова Софія, 11-а клас, заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів №10 Мирноградської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Мазярова Дар'я Сергіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів війни — це не просто термін, а ціле життя, в якому кожен день має свій біль, втрати, боротьбу та віру в перемогу. Війна між Україною та росією назавжди змінила мій світ, мою родину, моє місто. Життя у рідному місті Мирнограді було мирним і стабільним. Це було місце, де я знала кожну вулицю, кожен куточок. Але з початком війни все змінилося, і моя сім’я, як і багато інших, була змушена залишити свій затишний дім.

Ми з родиною переїхали до міста Дніпра. Це було важке і болісне рішення, але залишатися в Покровському районі ставало дедалі небезпечніше, як жити на краю прірви.

Відчуття невизначеності та тривоги, як тіні, переслідували нас щодня, і одного ранку, коли ми прокинулися від гучних вибухів десь неподалік, рішення стало очевидним: треба виїжджати. Ми залишили будинок, речі, які були з нами роками. Важким було розставання з друзями, неначе ми залишили часточку свого серця в рідному місті.

Переїзд у нове місце був важким, як тягар, що давив на плечі, як морально, так і психологічно. Хоча місто Дніпро на той час було у відносній безпеці, почуття втрати й страх за майбутнє тягнули нас донизу, наче важкий тягар.

Знайти новий дім — це не просто змінити адресу, а будувати все з нуля, неначе зводити новий замок на руїнах, намагатися пристосуватися до нових умов і людей.

Після переїзду я відчувала тривогу та була розгублена, ніби в темному лісі без карти.

Нові обставини показали мені, що я сильніша, ніж вважала. Кожен день, проведений у новому місті, доводив, що ми можемо пристосуватися, знаходити сили рухатися далі, навіть коли здається, що земля тікає з-під ніг. Завдяки тому, що моя родина завжди була поруч на новому місці, це допомагало мені навчитися жити в новій реальності, жити зі страхом за майбутнє, але не дозволяти йому зруйнувати наше сьогодення.

У Дніпрі ми зустріли багато таких самих людей, як і ми – вимушених переселенців, які втратили свої домівки, пережили жахи війни, але продовжують будувати нове життя. Спілкуючись із ними, я зрозуміла, що всі ми стали частиною великого народу, як єдина родина, яку об'єднала війна. Ми, українці, стали сильними та незламними.

Ці тисяча днів стали для мене символом боротьби за нашу гідність, за майбутнє, за право жити у власній вільній незалежній країні!

Я зрозуміла, що домівка — це не лише будинок, а й люди, що тебе оточують, з ким ти можеш пройти через найважчі випробування.

Після війни ми, можливо, повернемося додому, але я вже знаю, що моє життя ніколи не буде таким, як раніше. Хоча майбутнє досі здається невизначеним, я вірю, що наша країна обов’язково переможе!