Руснак Микола, 9 клас, Кам'янець-Подільський ліцей "Славутинка" Хмельницької обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сорочан Олеся Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Війна приємна тільки тим, хто не зазнав її»  Вегецій

Війна – це небажаний відвідувач, який приходить зненацька. Його з’ява розрізає обрій кожного та гуркотить над усім світом. Вона миттєво реорганізує дійсність і нікого не залишає осторонь. Я – звичайний житель маленького міста, який прокинувся 24 лютого 2022 року і зрозумів, що сталося щось важке для мого осмислення і це «щось» змінить життя усіх українців безповоротно. Я чув, що формуються загони тероборони, громадян мобілізують до ЗСУ – це все було для мене новим, ніби фантастичним.

Разом із багатьма іншими я вірив, що війна завершиться так само швидко, як і почалася. Але, ні. Проблеми почали застрибувати у наше життя щомиті.

З моєї маленької позиції, першою відчутною проблемою стали сигнали тривоги, які застають нас у будь-який час дня і, навіть, ночі та безцеремонно змушують шукати сховок від ймовірного прильоту ракети. У моєму містечку організація укриттів бажає кращого, тому ми переміщаємося до коридору нашого будинку у разі оголошення тривоги. Коли я у школі, тривога означає припинення уроку та спуск до укриття, яке у належному стані, однак обмежує наш простір і змушує прогорнути у пам’яті плівку від першого дня повномасштабного вторгнення росії. Сьогодні мені водночас дивно і лячно від буденності тривог і байдужості населення, яке приймає їх як невідворотний факт.

Мені хочеться роздобути таку чарівну паличку, яка б назавжди очистила мапу нашої країни від червоного кольору небезпеки.

Ще однією серйозною проблемою для такого мешканця, як я, стала темрява, яка огортає нас час від часу із відключенням світла. Ми із моїм меншим братом призвичаїлися до таких ситуацій, коли батьки вмикають лампу, інтернет зникає і ми вигадуємо та оповідаємо різні історії або граємо в шахи. Деколи читаємо або робимо уроки у напівтемряві. У такі миті приходить відчуття відповідальності, адже там на фронті нас захищають наші співгромадяни, які мужньо і самовіддано воюють. Темрява привела з собою слова «павербанк», «генератор», «електропостачання», словосполучення «енергентична інфраструктура» і всі вони повторюються у схожих контекстах, які вселяють страх і сподівання у мою ще юну душу.

Вражаючою є помічена мною здатність нинішньої війни будити привиди минулих воєн, зокрема Другої світової війни, яку, наприклад, пережив мій дідусь.

Хоча він ще був дитиною під час Другої світової війни, він із десятикратним острахом спостерігав за тим, як сунеться російсько-українська війна, і намагався відсунути її від нас своїми порадами та заувагами.

Та ці проблеми ніщо у порівнянні із загибеллю мирного населення або воїнів, які завжди на передовій.

У нашому місті майже щодня відбуваються поховання тих, хто самовіддано поклав своє життя за рідну землю, відкриваються іменні меморіали, цілі сквери перетворюються у місця пам’яті. Куди б я не їхав, куди б я не йшов, я зустрічаю людей, які отримали інвалідність і вже не повернуться до колишнього життя. Жінки плачуть, сумують, їхні погляди благають про співчуття, бо їхні діти загинули або важко поранені.

Ми, цивільні, можемо допомогти, якщо знаходимося поруч і посильно донатимо, беремо участь в організації благодійних заходів.

Незважаючи на усі проблеми війни, населення почало виносити цінні уроки, які допомагають у щоденному житті: вони почали заощаджувати не лише електроенергію, а й час; почали цікавитися роботою енергетичної та економічної системи України; загострили свій слух до сигналів небезпеки та навчаються співпереживати. Я залишаюся глибоко переконаним і сьогодні, після 1000 днів війни, що лише добрі справи тисяч людей (волонтерів, військових, бізнесменів, інженерів та інших простих громадян) торують шлях до перемоги та світлого майбутнього у суверенній державі Україні.

Нехай добрі зміни будуть Вам під силу та бережіть себе. Слава Україні! Героям Слава!