Трофименко Ксенія, 9-А клас,
Ірпінський ліцей №1 Ірпінської міської ради
Бучанського району Київської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Кантур Тетяна Борисівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів.. Мої очі зі страхом розглядають навколишній обитель спокою, все очікуючи як ця мажорна ява припиниться, і актори головних ролей скорчать болісну гримасу. Я дивлюсь на щирі усмішки людей і наче лезо ножа стрімко проходить по моїй спині, змушуючи згадати їх сльози у ту страшну, вимучену незнанням наступаючу ніч. Моя свідомість буде до останнього подиху нести тяжку згадку про перший день.. Сіро-блакитні очі розплющилися, а вуста відчули прохолодний поцілунок зимового повітря, яке зайшло у кімнату через відкрите на провітрювання вікно. М'язи неохоче напружилися, готуючись до швидкого марафону збирання у школу. Тепла, м'яка як хмаринка ковдра ніжно обіймала моє тіло, благаючи залишитись ще на п'ять хвилин. Я все лежала, чекаючи, коли звуки маминих кроків наблизяться настільки, що гармонійна симфонія її сопрано розбудить «сплячу» доньку. Проте, любий голос лише з напруженням промовив: «Ти лежи поки що..

Ваша класна керівниця написала, щоб ви не йшли у школу. Країна у воєнному стані». Усередині наче щось неприємно стрільнуло, серце відмовлялося вірити, а в голові від цих слів крутилася лише одна думка: «Знову?..» 

У дві тисячі чотирнадцятому році мені було усього чотири рочки. Маленька весела дівчинка з бойовим характером, якою я дуже пишаюся. Усі спогади з того періоду майже втекли з архівів пам'яті, проте я чітко можу згадати це.. Харцизьк. Донецька область. Моя версія у тому часі ще мало розуміла, хоча одна доросла думка тоді з'явилася у невинній голівонці: «Треба тікати» під холодні, змушуючи душу виходити з тіла звуки..

Ранком двадцять четвертого лютого ніхто не сприйняв новину серйозно. Моя мама поїхала на роботу у Київ, а тато лишився зі мною. Організм, намагаючись захистити мої слабкі нерви, переконував, що можна радіти прогулу уроків..

Але ейфорія була секундна. Десь близько дванадцятої години на кухні панував екзотичний аромат чаю, наче хвостом кішки граючись біля мого носа.. І тут, саме біля дому, так, неймовірно близько, страшно близько.. Пролетів воєнний літак. Ми злякалися, батько швидко провів мене у найдальший від балкона куток квартири і прикрив собою. Подалі нічого тривожного не відбулося. Крижані, сповненні жаху сльози покотилися по моїм налитим рум'янцем щокам. Я вже була досить дорослою щоб зрозуміти, що відбулося. Не гаючи часу, більшість людей з нашого жилого комплексу спустилися вниз, де, як повідомили, була фотостудія у підвалі, котра могла б служити сховищем. Моя свідомість боролася сама з собою, то падаючи у нокаут, то розриваючи себе на шматки. Мої вуха бажали не чути, а очі втратити можливість бачити.. Настільки було боляче поринати у скверну, теперішню реальність і миритися з нею. Там стояли діти. Вони були набагато молодші за мене... І вони.. Посміхалися.. Їм було цікаво побачити літаки.. Побачити літаки.. Чомусь, хоч дорослість душила цю думку висновками, що «Це усього лише діти», мені зі всієї сили стисло легені від злості.. Дивлячись на абсолютну байдужість навколишніх, мої нутрощі наче перекидалися між собою, утворюючи химерні фігури з кровоточивою душею.

Здалося, все стихло. Не відпускаючи мряку на зорі, котра була зовсім не від погоди, разом з усіма я повернулася до апартаментів. 

З кожним вже не світлим днем, з кожною вже не солодкою ніччю ставало все гірше. Поступово мешканці перестали зовсім виходити зі сховища, благаючи,  щоб нас оминув мерзенний носій біди. Хоч за довгий час майже всі звиклися з криком малих дітей у темну пору доби і купою інших осіб навколо, цей день сурка повільно зводив з розуму. Ми і думали відсидіти у цьому місці масштабну трагедію, проте одна подія змусила нас рухатися. Міцним щитом боронячи мою психіку, мізки стерли навіть ту дату.. Тоді дорослі вийшли подихати свіжим повітрям. Через якусь мить вони швидко забігли назад, різко закриваючи важкі двері, прикриваючи собою найдорожче - своїх дітей. Стіни здригнулися, люди перелякано намагалися відновити ритм дихання. Снаряд прилетів у наш район. Це була остання точка у монотонній повісті про наше очікування дива. Почалися підготовчі роботи. Жінки і їх маленькі помічники робили таблички з написом "Діти", а чоловіки збирали речі і готували машини. П'ятого березня о восьмій двадцять, врятований від болісно очевидної участі, караван покидав Ірпінь. Останнє , що я бачила перед довгою і напруженою поїздкою - жінку, яка істерично вмовляла свого чоловіка поїхати разом з нами, але вони залишилися, лишаючи свої долі випадковій удачі. Ми виїхали. Хоча майбутнє лякало своєю невизначеністю, скутість чотирма стінами була позаду.. Десь через пів години, перевіривши новини, руки не змогли чинити супротив тремору.. Ірпінь взяли. Люди почали зникати під завалами.. Усього пів години і невідомо, чи було б таке саме з нами...

Біженці намагалися сконцентруватися на подальших діях і маршруту, бо жаль і роздуми про тлінні сутності загубили б кожного. Було вже дуже пізно.

Слабкі, жовтуваті промені вуличних ліхтарів ледь освітлювали дорогу, створюючи наче невеличкі поля благословення серед грізної пітьми. Раптом, ми десь зупинилися. Оглядаючись, я побачила священну будівлю, котра намагалася дотягнутися все вище до Бога. Це церква Різдва Христового у Бердичеві. Як виявилося, там з початку повномасштабної війни дуже часто залишалися стомленні, або просто ті, хто не знав куди йти. Нас прийняли тепло, неначе рідних. Нагодували борщем, пампушками.. 

Далі ми зупинилися у Северинівці, де сільська атмосфера відправила нас у дитинство. Через Тернопіль я і мама виїхали у Польщу, де нас спочатку прийняли пара поляків: Агата і Кшишек.

Десь половиною року пізніше ми відселилися від них. Я пробула в Польщі майже два роки і навіть ходила у школу, де мене не прийняли однолітки.. Цей час насправді мені не дуже хочеться згадувати, а що не хочеться - краще не робити. Дванадцятого травня було наше повернення.. Я нарешті побачила батька і це була найщасливіша мить у моєму житті...

Зараз я і надалі проживаю все те саме, що і кожен українець, намагаючись сховатися у непроглядному тумані від проблем. Розказати є ще багато всього, проте це важко вмістити в одне есе. Я лише хочу спокою. Я пишу вірші, твори.. Я хочу, щоб всі знали і пам'ятали -  мир буде.. Але за нього треба поборотись..