У перший день війни я запам’ятала, як між нашими хатами пролітали російські вертольоти на Добропілля. Ми почули вибухи, а тоді нам зателефонували свати і сказали, що їхню вулицю розбомбили. Перед цим зателефонували діти з Харкова і сказали, що їх бомблять. Шокувало мене все - я навіть не могла собі уявити, що розпочнеться така велика війна.

Ми під Вугледаром проживали. Потрібно було поставити на чашу життя своїх дітей і майно. Для мене було головне життя, тому ми виїхали. 

У нас була машина - сіли і поїхали, З нами ще свекор старенький, йому вже 87 років. Йому не хотілося виїжджати, але погодився, бо сам себе не може утримувати.

Коли ми приїхали на Дніпропетровщину, нам почали видавати допомогу. Ми тут поселилися. Дитина моя навчається. Тяжко, але стараємося триматися, бо є для кого. Коли війна закінчиться, ми повинні морально підтримувати своїх дітей.

Головне, щоб скінчилася війна, а далі буде все добре. Головне, щоб всі були живі.