Сабадах Неоніла, вчитель Дунаєвецького ліцею №4

Війна. Моя історія

Що для мене війна? Це жахіття, яке неможливо ні збагнути, ні зрозуміти. Мені 70 років, 50 з яких я працюю в школі вчителем літератури, навчаючи дітей доброті, порядності, милосердя, бо про біль, війни і втрати знаю не лише з книг та історії, а з розповідей очевидців – моїх рідних. Мій дідусь і тато перенесли всі тяготи війни 1941-1945 років, перебуваючи на передовій.

На щастя, залишилися живими і, на жаль, пронесли через все життя біль тієї трагедії. Дідусь брав участь у взятті Рейстагу, обидва записані у Світову Книгу Пам’яті. Але головне те, що вони були впевнені ,що така трагедія більше не повториться, і переконували в цьому нас, своїх дітей і внуків.

Я плакала, слухаючи їх розповіді, плакала, коли дивилась фільми про війну, де гинули наші герої, і вірила, що це вже історія. Виховувала у своїх учнів гордість за нашу Україну і українців, вчила шанувати наше минуле.. І тут - 24 лютого…

Прокинулись від гулу в небі. Що це? Ракети… Звідки? Чому? Вибухи… Війна… Як??? Розгубленість, страх, не за себе, за дітей і внуків, ( згадались розповіді бабусі і мами – страх не за себе), а стареньких, які не зможуть зійти в сховище. Та і де те сховище.

І думки, думки. Як рідні? Як же школа, учні? Що робити? Що буде? Це вночі, а на ранок вже всі зібралися з думками. Треба щось робити. Чим я можу допомогти? Якби ж була хоч трішки молодша, а так… Волонтерство. Це і рятувало. Значить і я ще можу бути корисною. Куховаримо, плетемо сітки і, звичайно ж, спілкуюсь, підтримую, заспокоюю. Мій 10 клас ( тепер вже 11 - я класний керівник) якось  відразу подорослішав, і я побачила – це свідомі громадяни, які теж прагнуть долучитися до наближення перемоги, і ми вже всі разом.

Постійний страх і переживання за них, моїх дітей, але не можна цього показувати. Все добре, все переживемо, поборимо, віримо в нашого президента, наші ЗСУ. Спільна робота, спілкування, теплі обійми, віра - все це і допомогло пережити перші дні війни.

А далі … життя в умовах війни. Вже і перші загиблі, і перші поранені, і це не десь там і не хтось, а свої, рідні, ті, що недавно сиділи за партами, І коли приходять до мене, в очах бачу не усмішку, не «бісики», як в школі за партами, а такий жахливий біль, що аж серце обривається і хочеться впасти перед ними на коліна і просити прощення за моє покоління, що не змогли, не знищили тієї влади, яка привела нам комуністів, а тепер і рашистів.

Це наша провина, наш гріх перед дітьми і внуками, перед нашими нащадками. І хочеться не просто кричати, а волати словами нашого сучасника ( бо інакше не скажеш) Тараса Шевченка : « Схаменіться, будьте ЛЮДИ».

Душа болить, плаче, бо я не можу повернути історію назад, а тепер наші діти платять таку велику ціну за наші непередбачувані діяння. На жаль, не всі мої однолітки це розуміють : боляче, прикро, але маємо те, що маємо, і повинні тепер зробити все, щоб таке страхіття більше не повторилося, тому будемо стояти до кінця – до повної перемоги!

І тому відчуваю гордість за моїх хлопчиків, які і після поранень повертаються до своїх побратимів, за їх незламність.

І я вірю: ми нездоланні, непереможні,  бо сьогодні ми ще сильніші, ніж 24 лютого, вірю, що мої одинадцятикласники будуть закінчувати школу вже під мирним небом.