Танаєва Вероніка, учениця 10 класу Харківського приватного академічного художнього ліцею Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шмулик Світлана Олексіївна

Війна. Моя історія

Тема війни зараз актуальна й дуже болюча. Багато людей втратили свої життя і будинки, а хто не втратив, то все одно перебуває в стресі до цього дня. Моя історія починається з моменту, коли залишалось декілька годин до війни. Це був звичайний вечір або вже й ніч. Я сиділа за столом і робила домашнє завдання та складала свої підручники на наступний день. Після цього я пішла відпочивати, увімкнула телевізор, подивилася декілька серій мультфільму й заснула.

Деякі люди кажуть, що війна почалася о 4 годині, інші - о 5 годині. Я прокинулася на початку шостої (5:08-5:10), і через кілька секунд у нас стався вибух і затряслися вікна.

Я була здивована, мої батьки теж прокинулися, мама почала носитися по квартирі й повторювати одну й ту саму фразу: “Невже почалося?’’ Моя мати - розумна жінка, вона відразу зрозуміла, що це почалась війна, розбудила інших і почала збирати найважливіші речі, документи та їжу. Я з перших секунд зрозуміла, що щось не те відбувається, почала дуже сильно нервувати, оскільки в голові не вкладається уявлення про те, що буде далі.

Моя мати знала одне місце, де можна було сховатись, і вони з татом відразу ж вивезли мене туди. Я намагалася не показувати сльози, щоб не нагнітати страх, але в мене це дуже погано виходило.

Перші тижні війни, з яких почалося моє перебування у бомбосховищі, переросли  у 8 місяців. Я їх не пам’ятаю, оскільки сильно нервувала, і в мене спрацювала захисна реакція: я спала днями й ночами, майже не їла нічого. За весь цей час перебування у бомбосховищі було багато чого. Дорослі жартували й підбадьорювали одне одного.

Незважаючи на стрес, батьки намагалися відволікти нас від жахів війни, звуків сирен і вибухів. Крім мене, було ще дві менших дитини, й інколи вони просили позайматися й допомогти з уроками. Окрім того, що я допомагала їм у навчанні, я теж училася. Це відволікало мене від стресу.

До нас неодноразово приїжджали журналісти, і завдяки тому, що я вчила англійську мову, я з ними спілкувалась, з деким навіть потоваришувала. Вони виявилися щирими, цікавими й добрими.

Я довго не могла прийняти те, що почалася війна. Якщо чесно, почуваю себе морально жахливо. У голові крутиться лише кілька питань : “чому?”, “звідки стільки звірства?”, “за що така ненависть?’’

Через деякий час після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну ми дізналися, що в наш дім були неодноразові влучання і там жити вже небезпечно і не можна. Так у мене не стало будинка, де я росла багато років. Мені дуже сумно це усвідомлювати, але я також розумію, що ситуація в нас не найгірша. Ми нещодавно переїхали до іншої квартири, і батьки почали в ній робити ремонт.

Усю війну ми залишаємось у Харкові. Життя триває. Я вчуся, вступила до художнього ліцею, малюю, беру участь у творчих конкурсах. Це надає мені сил мріяти про майбутнє. Батьки працюють. Незважаючи на зайнятість, ми прагнемо проводити більше часу разом, цінуємо кожну хвилину сімейного затишку.

Так, як раніше, вже ніколи не буде, але, незважаючи на це, ми щиро віримо в те, що Україна переможе. Моя сім’я донатить на ЗСУ, щоб допомогти нашій армії. Ми чекаємо на цю перемогу як на найважливіший день у житті.