Максакова Софія, 10-в клас,  Спеціалізована загальноосвітня школа  I-III ступенів №316  з поглибленим вивченням української мови

Вчитель, що надихнув на написання — Сілецька Наталія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

А по щоках лилися сльози —
гіркої правди крапельки води.
Сумні ті очі, що сміялись
і сяяли усі ці дні.
Хотілось би все повернути —
хвилини щастя, спокій і мир.
Війна нікого не врятує,
не вилікує, не простить.
Та в серці полум’я палає,
надія жити нам велить.
Ще зможе пташка з вільним духом
над світом крила свої розпустить.

Війна. Початок безмежного кінця. Холодна смерть без краплі барв. Пітьма, в якій шукаєш хоча б маленький промінь світла. Страшний кошмар, котрий губить невинні душі, забираючи в них усе до останнього. Від самого лише мимовільного напрямку думок про це жахіття починають литися гіркі сльози, немов тебе охоплює тривожна пастка безвихідного марева. Яке значення має війна для дорослої людини, котра має в цьому житті так багато цінних речей, які можна легко втратити, зовсім не підозрюючи про існування пекельного шляху в її досвідченому, маленькому всесвіті? А як ця ворожнеча і боротьба, травмуючи, вплине на дитя, яке не встигло пізнати ні болю, ні сили духу, а тільки відчуло на собі приємні радощі безтурботного, наївного сприйняття багатьох щасливих моментів? Нікому не побажаєш перенести в своїй, можливо, подекуди грішній, але все ж таки чуйній душі цю лиху трагедію, загасивши полум’я невинного серця. Найгірше, коли переворот у звичній рутині однакових днів, удар долі, настає несподівано. Дозвольте помітити: неочікувано для майже, майже всіх живих осіб.

24.02.2022 — початок повномасштабного вторгнення, відкритого воєнного нападу Російської Федерації на Україну. Початок нового життя для кожної душі на нашій рідній та сильній Батьківщині. Ця подія змінила все. Катастрофа обернула щасливе минуле на окривавлене теперішнє та сподіваюсь на краще майбутнє. Ранок цієї дати почався для мене незрозуміло. Мати збентежено забігла до нашої дитячої кімнати, де я та мої дві сестри міцно спали, набираючись сил перед новим шкільним днем. Це повинен був бути звичайний зимовий морозний, присипаний снігом четвер. Напередодні ввечері я жваво готувалася до контрольної роботи з геометрії; ми з моєю найкращою подругою години три розбирали різні завдання та вивчали матеріал. Напевно, через це я не відразу прокинулася зранку 24 лютого, не почувши гучні вибухи. Моя мати з панікою в голосі почала будити мене словами: "Прокидайся, почалась війна!" Гадаю, саме ці слова я буду пам'ятати до кінця свого життя. Їх неможливо забути, неможливо викинути з голови, зробивши вигляд, що нічого не було. Ні. Після цієї фрази моє життя, як і мільйони інших, відчуло на собі, що таке страх, та збагнуло, що як раніше вже ніколи не буде.

На мою долю до сімнадцятого березня впало багато переживань, біль і складні моменти, про які навіть не хочеться згадувати. Години, проведені в підвалах та бомбосховищах, в звичайні дні могли б бути чимось приємним. Повітряна тривога замість веселих пісень на вечірніх вулицях Києва, ракети і вибухи стали на місце барвистих салютів, а думки про проведення часу з друзями перетворилися на думки про те, як допомогти нашій країні та вижити. Весь цей час я перебувала в столиці, але моє рідне місто, де я народилася, знаходилося в Сумській області. 

У мій будинок в рідній Охтирці влучила ракета. Його майже не залишилося. Мій дядько пішов воювати і зараз знаходиться в тяжкому стані,

в нього великі проблеми зі здоров'ям, але він продовжує захищати нас від ворога. Те ж саме я можу сказати про свого тата. Перші дні війни були найскладнішими для мене і такими залишаються до сих пір. Ті моменти, коли від думки сходити в магазин, на тілі з'являлися мурашки, раз і назавжди вросли в мої спогади.

Сімнадцятого березня я, моя мама та сестри прибули з іншими біженцями на автобусі до Німеччини. Дорога сюди була болісною.

Я пам'ятаю, як була одягнена в бабусині речі, бо останніми днями до переїзду ми проживали у неї з дідусем, так як залишатися одним у квартирі на 13-му поверсі було дуже небезпечно, включаючи той факт, що мій батько завжди був на роботі. Переїзд до іншої країни наніс на мене велику травму, я довго не могла усвідомити, що відбулося. Мені кожну секунду хотілося додому, але розуміння того, що тут безпечніше, заспокоювало.

З цього моменту я сильно змінилася. Сприйняття багатьох речей стало інакшим. Я навчаюся в німецькій гімназії та паралельно займаюся українською школою. У мене є хобі, захоплення, нові друзі. Світ став таким, яким він ніколи не був. Можна сказати, що я не впізнаю себе. Тепер, розглянувшись навколо, я не скажу те, що могла б сказати два з половиною роки тому. Я відчуваю себе сильніше, ніж будь-коли.

Але війна триває. Невинні люди помирають кожної секунди, деякі втрачають домівки, деякі рідних, а деякі — надію. Це зовсім не той світ, у якому люди хотіли б жити. Тому потрібно не опускати руки, вірити в нашу перемогу, допомагати усім можливим, не важливо, де знаходячись. Ще стане краще, справедливість наздожене нас і змінить майбутнє, забувши про жахіття, які ми пройшли. Бо "Поки людина не здається, вона сильніша за свою долю."