Катерина Воробій, 9 клас
Мирненський ліцей Малолюбашанської сільської ради Рівненського району Рівненської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Голиш Тамара Федорівна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»
                                                                                  
Українське сонце зійшло,
Хай яскраво світить воно.
 Дорого заплачено,
Ми їх не пробачимо.
Ой, якби ви бачили,
Як летіли журавлі -
Воїв на щитах несли…

Лине мелодія відомого гурту, і в пам’яті постає безліч образів, які змінюються, як картинки калейдоскопу, складаючись у мозаїку війни. Що я, учениця дев’ятого класу звичайної сільської школи, можу знати про війну? А виявилося – можу знати, бо я – дитя війни.

Війна почалася – перша картинка жахливої мозаїки. Навчання зійшло нанівець, тому що всі думки переповнені одним усвідомленням: мою землю хочуть розтоптати, у нас лунають повітряні тривоги…  

Дослухаєшся до кожного шурхоту. В селі з’являються перші переселенці, їх стає дедалі більше. Багато знайомих виїхали за кордон, а серед них – і мої друзі. Господи, що далі? Що нас чекає? Відповідей немає.

Картинка друга… Літо. Я познайомилася з волонтеркою Оленою. Виявляється, що я можу бути корисною, я можу бути потрібною. Разом із сім’єю готували для військових ЗСУ смаколики, які возили до Олени, а вона вже збирала такі потрібні для хлопців посилки…

Осінь малює жовтогарячими барвами третю картину мозаїки… Не до краси осінніх пейзажів зараз. А десь японці мають день милування кленовим листям. Яке безглузде життя… Які безглузді люди… Навіщо все це відбувається?! Я теж хочу спокійно збирати кленові листочки, формувати з них букетики, вінки, брати участь у шкільному святі осені… Натомість відсутнє світло, суцільна темрява в кімнаті, в душі… А я читаю, читаю при світлі то свічки, то ліхтарика будь-які книги, які є вдома, щоб зайняти себе, не ятрити душу жахливими картинами, які показують по телебаченню. Ходжу плести разом з іншими учнями сітки для воїнів на фронт. Не можу сидіти склавши руки, потрібно діяти, наближати перемогу…

До пазлів мозаїки приєднується ще одна картинка. Вона темного кольору, намальована  синіми  та чорними фарбами: стався вибух на Каховській ГЕС. Як боляче бачити репортажі про загиблих людей, тварин! Скількох потрібно рятувати!

Ми з сім’єю збираємо речі, передаємо тим, хто їх потребує, відправляємо корм тваринам… Аж раптом отримую від військових привіт, який привозить волонтерка Олена. Я навіть уявити собі такого не могла. До мене приїхав песик. Уявляєте? Пухнастий маленький песик, якого назвала Джавеліною. Грайлива Джавеліна літає по подвір’ю, радісно дзявкотить, зустрічаючи мене, нагадуючи про те, що життя продовжується і потрібно дбати про тих, кого ти приручив, хто боронить мій спокій, мою країну, мій світ, моє майбутнє…

Я навчаюся вже в дев’ятому класі, а війна ще триває, перетворюється на буденність, бо до всього людина звикає… Але хіба можна звикнути до сигналу поліцейської машини, який сповіщає, що додому назавжди повернувся до згорьованих батьків син, який не так давно закінчив школу і залишився назавжди для всіх, хто його знав, усміхненим хлопчиком…

Я хочу, щоб мої однокласники раділи мирному життю, закохувалися, навіть прогулювали уроки, але жили під мирним небом…

Щоб із захватом думали про щасливе майбутнє, яке обов’язково у нас саме таким буде, але не гинули на війні. Світе, я хочу жити, я хочу бути щасливою, хочу, щоб війни щезли з лиця Землі… Почуй мене, світе!!!