Пашко Владислава, учениця 11 класу Ірпінського академічного ліцею НУБіП України

Вчитель, що надихнув на написання есе - Лук’янченко Лариса Володимирівна

Війна. Моя історія

Моя війна почалася у 2014 році. Тоді, маленькій мені, неможливо було збагнути масштабів усіх подій. Хіба семирічна дитина зможе усвідомити трагедію, яка відбувається з її співгромадянами? У той час, не скажу що відчувала багато страху, проте була присутня велика кількість психологічного тиску.

З плином часу я все менше звертала увагу на те, що відбувалося там, далеко від мене; все менше спілкувалася з родичами, що залишилися на окупованих територіях; все менше думала, що там мій дім.

Я дорослішала, розповідала той жах, що застала, перебуваючи ще «вдома», з трохи панічним сміхом (захисною реакцією), не розуміючи реакції оточуючих. Тоді для мене ці історії здавалися чимось буденним, ніби, чому не кожен має щось таке у своїх спогадах, чому кожен  приголомшений цим? Зараз я була б дуже щаслива, якби люди не відчували такого.

Але того року щось змінилося. Змінилося моє сприйняття світу, такого жорсткого, що годі й думати.

16 лютого 2022 року я проводила з бабусею та дідусем у потязі зі Львова до Києва. Тоді ми дізналися про масову мобілізацію в окупованому Донецьку.

Першою думкою було: «Навіщо вони наводять на людей паніку таким чином, намагаючись залякати?» Тоді це було залякуванням.

Свій вечір перед повномасштабним вторгненням я провела в чаті з людьми, які так переймалися цим вторгненням та обговорювали його можливість. А на ранок вже прокинулася від телефонного дзвінка подруги з думками : «Ти ніколи мені не дзвониш, чому зараз вирішила подзвонити?», «У мене ще є 40 хвилин до уроку зарубіжної, я хочу виспатися».

Звісно, я рада, що вона тоді зателефонувала, бо будити мене ніхто вдома не збирався. Подальші події для мене неначе в тумані: новини, вибухи, сумки, підвал, від’їзд з дому. Все ніби було несправжнє, ілюзія. Але виявилося цілком реальним.

Кожен день війни реальний, і не потрібно заганяти себе в рамки «не на часі». Ми живемо в період, коли все має бути на часі, бо в цей самий момент вирішується наша доля, доля нашої країни. І ми маємо бути сильними для того, щоб відстояти її, аби ми й наступні покоління не знали цих жахіть війни.