Зіненко Артем, учень 9 класу Кушелівського ліцею Хмільницької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Зіненко Римма Володимирівна

Війна. Моя історія

Ранок… Незвичайний гамір у хаті. Мама, тато, бабуся ведуть розмову, але не таку, як завжди. У їх голосі відчувався страх, розгубленість. Я ніяк не міг зрозуміти, що трапилось. Чому ввімкнені усі телевізори в таку рань, зазвичай усі пораються по господарству. І тут татова фраза «Знову чутно вибухи!» мене змусила піднятися з теплого ліжка. Я став уважніше прислухатися до бесіди рідних і розумію, що відбувається щось страшне.

Швидко увімкнув ноутбук і став переглядати новини. Знову прозвучала фраза тата: «Калинівка - вибухи! Старокостянтинів – вибухи!» Я стрімголов вибіг на вулицю і почув вдалині звуки вибухів, які до цього  ніколи не чув.

Затамувавши подих, ввійшов у хату і запитав: «І що тепер буде? Що робитимемо?» Мама підійшла, пригорнула мене до себе і тихо промовила: «Все буде добре. Не хвилюйся». Мені трохи відлягло, але страх і відчай не залишали. Я почав писати друзям у телеграмі, запитувати, як вони.

Тоді ми створили групу у вайбері, де ділились новинами, адже вся увага була зосереджена саме на них.

Я не пам’ятаю, чи хотів я в той день їсти, пити. Здавалось: світ перевернувся, життя зупинилось. В душі страх, напруженість. З повідомлень у месенджері дізнаюсь, що мій найкращий друг із сім’єю виїжджає за кордон. Це мене ще більше засмутило, тому що ми дружимо із першого класу, а на той момент – це вже вісім років нашої міцної дружби.

Ми спілкуємося і досі, але це вже зовсім не те, що - наживо. В нього своє життя, в мене – своє.

Двадцять четверте лютого – це день, який розділив життя кожного українця на до і після цього дня. А як же жити під час війни? Важко… Це найжахливіше, що могло трапитися на життєвому шляху людини. Кожного дня живеш в заціпенінні, переглядаючи новини з рідними.

Багато повиїжджали з країни. Але є і ті, хто залишився. До цього числа входить і моя сім’я. Боляче було спостерігати за мамою, татом, як вони хвилюються і переймаються питанням «Що робити далі?» Тато часто вмовляв маму: «Бери дітей і їдете за кордон». Мама відповідала: «А як же ти? Нам буде важко без тебе»…

Минали дні, минали ночі і я змирився з думкою, що в моїй країні війна. Моя родина потихеньку оговталась: хто виїхав за кордон, хто залишився і продовжив працювати з гаслом «Хто, як не я». Моя сім’я стала долучатись до збору гуманітарної допомоги. Всі думали, як перемогти ворога. Багато односельчан пішли добровольцями на війну.

Ближче до весни у нас в селі почали з’являтися переселенці. Перші були з Київської області, з села Димерка. Саме з їх розповідей я дізнався, що завод «Coca-Cola» - розбомблений. Потім, коли звільнили Київщину, вони поїхали додому, а по сусідству поселились люди з Херсонщини. Ми допомагали їм усім, чим могли.

У квітні війна забрала в мене дідуся, і я навчився ненавидіти ворога. Мій дідусь помер від серцевого нападу, бо не міг змиритися з тим, що його батьківщину ( а це Гуляйполе Запорізької області ) щоденно обстрілюють, стирають з лиця землі.

Звичайно, війна змінила і мене, і мої думки, і мої дії, і мої погляди на життя. Я враз подорослішав і став задумуватись над майбутнім  своєї рідні, країни.

Звісно, важко жити в такий час, але треба йти далі, рухатись вперед, не зациклюватись на проблемах, а шукати шляхи їх вирішення. Головне не впадати у відчай, бо це ворогу на руку. Лише незламність духу допоможе наблизити нас до перемоги.

Так, ця війна лякає нас, але ми маємо об’єднатися в одну велику, дружну родину, яку вже ніколи не зламати.

Ми на своїй землі, ми витримаємо, хоча маємо дуже великі втрати. Страшною ціною дається  кожен клаптик землі України-неньки нашим героям. Війна…Це дуже жахлива, страшна подія, яка, на жаль, торкнулася кожного українця. Мене переповнює почуття суму, жалю, бо на захист нас з вами стали кращі з кращих. В тому числі і мій брат Стас, який служить у Збройних Силах України.

Ми з нетерпінням чекаємо від нього звісточки, коли йде на бойове завдання і каже, що з’явиться на зв’язку через сім – десять днів. Я з болем спостерігаю за рідними, як вони, не стримуючи сліз, плачуть за кожним полеглим воїном.

Не зважаючи на всі обставини, я всім серцем вірю в перемогу добра над злом, в світле, щасливе майбутнє моєї Батьківщини!