Волос Давид, 9 клас, 18 ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Інна Рубіківна Григорян

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Ще кілька місяців тому це слово звучало десь далеко, з підручників історії чи фільмів про минуле. Здавалося, що вона вже ніколи не прийде до нас, що сучасний світ навчений уникати таких жахливих помилок. Але 24 лютого наше життя змінилося назавжди. Війна стала реальністю, і вже 1000 днів ми живемо у світі, де кожен новий день може принести щось несподіване, страшне або трагічне.

Ці 1000 днів війни стали для мене справжнім випробуванням. Я не воював і не волонтерив, але це не означає, що залишився осторонь. Кожен із нас, навіть не перебуваючи на передовій чи в центрі волонтерського руху, відчуває на собі вплив цих подій. Мій шлях через ці 1000 днів був шляхом дорослішання, осмислення, і, можливо, найбільшим випробуванням на витривалість.

Спочатку було дуже страшно. Перша повітряна тривога застала мене вдома. Це був момент, коли реальність вторгнення стала справжньою, і я усвідомив, що небезпека поруч.

У новинах говорили про бої, втрати, руйнування, і було складно уявити, як далі жити у такому світі. Але життя продовжувалося, навіть у війні.

Перші тижні були найважчими. Невідомість лякала найбільше — що буде завтра? Чи вціліє наше місто? Чи всі мої рідні в безпеці? Постійні новини про фронт і обстріли змушували переживати і тримати зв’язок з близькими майже щохвилини.

Мені здавалося, що в будь-який момент я можу дізнатися страшну новину. Це викликало тривогу і безсонні ночі.

Проте з часом я почав розуміти, що треба вчитися жити в новій реальності. Від почуття страху нікуди не подітися, але важливо навчитися керувати ним, щоб не дозволити йому зламати себе. Я вирішив, що для мене найкращий спосіб пережити ці події — це продовжувати навчатися і підтримувати свою сім’ю. Навіть у складні часи важливо не втрачати відчуття мети.У школі було непросто, адже навчання стало частково онлайн, іноді переривалося через повітряні тривоги. Але я розумів, що

знання зараз — це моє майбутнє. Адже колись війна закінчиться, і країні будуть потрібні освічені люди, які зможуть її відбудувати.

Тому я намагався зосередитися на уроках, навіть коли було важко сконцентруватися через все, що відбувалося навколо.

Мій шлях за ці 1000 днів був також про підтримку близьких. Я помітив що навіть просто бути поруч із сім’єю чи друзями — це вже велика допомога. Ми всі разом стали міцнішими, ділилися переживаннями, підтримували одне одного, коли це було потрібно. Часом навіть прості розмови допомагали зменшити тривогу і давали відчуття, що ми разом переживемо цей важкий час.

Окрім навчання і підтримки близьких, я також багато думав, бо про майбутнє. Війна навчила мене більше цінувати життя. Раніше я не замислювався над тим, наскільки важливо цінувати кожен день. Простий похід до магазину чи прогулянка в парку тепер сприймаються як справжній подарунок долі. Я зрозумів що треба більше радіти простим речам, адже ніхто не знає, що буде завтра.

Ці 1000 днів війни змінили мене. Я не зробив якихось великих героїчних вчинків, але я навчився бути сильним і підтримувати тих, хто поруч. Я почав більше цінувати людей навколо, своє життя, свою країну. Мій шлях був складним, але він допоміг мені стати дорослішим, навчив, як важливо не здаватися навіть у найважчі часи.

Війна триває, але я впевнений, що ми всі разом її подолаємо. І кожен з нас, навіть той, хто не воює і не волонтерить, може зробити свій внесок у нашу спільну перемогу — просто підтримуючи рідних, продовжуючи навчатися і вірити в майбутнє.