Любов Анатоліївна разом з волонтерами навідувалась у Дружківку і дорогою потрапила під обстріл

Мені 55 років. Я пішла на пенсію, оскільки в мого старшого сина є інвалідність. Працювала в лікарні спочатку медсестрою, потім санітаркою. Після цього пішла в декрет. Із дівчинкою сиділа до шести років. Ми потрапили з нею у 2014 році під обстріл у Дружківці. Дійшла дитина до інвалідності на фоні цього. 

Як уперше бахнуло, ми з чоловіком підскочили. А коли був другий приліт, мені зателефонувала кума й сказала: «У нас немає дому». А сусіду куми відірвало руку в перший день війни. 

Ми з чоловіком перебували за містом, у маминій хаті. Не було світла відразу, тільки газ. Вода у нас була з колодязя, але ж світла не стало, то насос не качав. 

Я зараз перебуваю в Закарпатській області. У мене є невістка, а в неї дві сестри рідні. У них батьки померли дуже неочікувано. І невістка цих сестер залишила на мене. Старшій уже 18, вона самостійна, а меншій - одинадцять, і тепер вона - моя прийомна дитина. Через неї й сиджу тут. Ще є мама 80-річна. Чоловік поїхав працювати десь у Київську області місяць тому. 

Ми 30 березня виїхали. У нас на Закарпатті родичі, вони трішки нам допомогли. Їхали ми з церквою. Поламалася наша машина в Добропіллі. Добиралися шість діб. 

Поки їхали, я чула багато пострілів і вибухів. Війна вже йшла повним ходом. Коли тільки у Вінницю приїхали, там були прильоти. Це було страшно. Діти такого не очікували. Моя дитина дуже боялася, бо вона вже раз потрапляла під обстріл. 

Мамі моїй важко не вдома. Усе невідоме. Вона впала, заробила переломи. Тепер оговтується. Вона погано все розуміє, недочуває, не бачить, із головою не все гаразд.

Тут ми живемо при церкві. Приміщення добре, але старе. Допомоги нам ніхто особливо не надає. Тільки віруючі на початку давали нам дещо, а ще, коли  проїжджали поряд із Молдовою та Румунією, нам допомагав Червоний Хрест. Лише двічі на рік нам дали допомогу. Привозили побутову хімію. При церкві щось можемо попросити, коли привезуть. Дуже важко. Фінансової підтримки теж немає. Я не можу піти працювати через маму. 

Я була вдома в лютому того року. Їздила з братом - він возив гуманітарку. Ми потрапили під обстріл у Часовому Яру. Шофер, який мене віз, загинув. Побачила я передову, і тому мені тепер дуже страшно.

Купити житло ми тут не зможемо, винаймати дорого, тож доведеться повертатися у своє місто. Наша Дружківка не дуже побита. Відсотків на 60 усе зруйновано. А як бути з дітьми – не знаю. Я розриваюся. В одній кімнаті мама стара. Це дуже важко. Та я думаю, що деяким людям ще гірше. Тим, які залишилися там, де стріляють. А в нас навіть немає сирени. Ми не чуємо, коли вона гуде.