Олена Володимирівна не хотіла виїжджати зі Слов’янська, але погодилась заради безпеки і спокою дітей

До початку війни я в Слов’янську мешкала. Мені 52 роки. У мене двоє дітей. Молодший ще школяр. Працюю в школі. 

Вранці мені чоловік сказав: «Прокидайся, вже війна». Я спочатку навіть не повірила. Спитала: «Що, знову пішли захоплювати Донбас?» А чоловік відповів, що вже скрізь бомблять. Жахливий був ранок. Прийшла на роботу - це був наш останній робочий день.

Спочатку я не хотіла виїжджати, але потім збоку будинку було влучання. До того ж, наступали з Лиману, і ми не були впевнені, що не захоплять Слов’янськ. Переживали за дітей. 

Донька наша вже доросла й давно сама проживає, а сини були з нами. Я вмовила чоловіка вивезти синів туди, де безпечніше. І чоловік вивіз дітей спочатку до знайомих у захід України, а коли ми зрозуміли, що це надовго, то перебралися в Миргород, орендували житло. Я до них виїхала через три тижні після цього. 

Найбільше мене шокувало звіряче ставлення до цивільних людей і те, що росіяни коїли з ними. Всі новини були шокуючими. Другим шокуючим моментом для мене стало те, що російська рідня від мене відвернулася, бо вони не вірили в те, що тут насправді коїлося. 

В Миргороді знайомі нам запропонували житло за умови, що ми будемо доглядати за будинком і платити комуналку. Це для нас було як подарунок. Так ми тут і проживаємо. 

Я працюю дистанційно в школі. Мене звільнили з моєї посади, але призначили на іншу. І дитина навчається дистанційно в рідній школі. Я працюю на мінімальну зарплату, але при цьому дуже щаслива, що для мене взагалі щось знайшлося. Я знаю, що багато хто зовсім втратив роботу. У моєму віці знайти її складно. Я намагалася, але не беруть тих, кому за 50 років. Навіть 40-річні шикуються в чергу, коли звільняються місця, а у нас взагалі немає шансів. Тому я щаслива, що моя директорка знайшла можливість залишити мене на роботі. 

У мене зараз тільки одна мрія: щоб усі були живі, щоб зрештою війна ця закінчилася і ми жили в мирі. Я мрію купити квартиру, хоч зараз і не маю такої можливості. Мрію, щоб мої діти одружилися, знайшли роботу. Але зараз для мене найголовніше, щоб ми приїхали додому, до Слов’янська, щоб звільнили всю нашу Донецьку область, щоб повернулося все, що було до 2014 року, й люди нарешті жили спокійно.