Лідія Олександрівна з чоловіком двічі виїжджали з дому і знову повертались в Оріхів. Тепер їм повертатись нікуди – їх місто росіяни рівняють з землею
Ми виїжджали з Оріхова у квітні 2022 року. Були півтора місяці у Запоріжжі, потім повернулися додому. Думали, що вже буде краще, тихіше. Побули більш як пів року, і в січні 2023-го знову виїхали з Оріхова.
Поки були там, переважно у підвалі жили. Думали, що скоро все завершиться. А потім дуже важко стало. Росіяни почали наступ, стріляли сильно, і ми в січні змушені були виїхати. Зараз у Запоріжжі.
Кілька разів їздили додому, щоб подивитися, що там робиться, і хоч якісь речі забрати. Ми виїжджали звідти просто за адресою. Не знали, скільки коштує житло, що далі буде.
Вдома вже було дуже важко залишатися. Місто розбите. Складно туди приїжджати. Потім повертаєшся й дуже важко все переживаєш.
Мені вже було 70, але я ще працювала в школі. Я педагог за освітою. Ми перед цим тільки тиждень як вийшли з карантину на уроки. Це були перші дні очного навчання. Усе було добре. А десь о шостій ранку я почула, що війна почалася. У вікно глянула – а колега-фізрук пішов у школу, потім повертався додому. Зателефонував директор школи і сказав, що навчання скасовується, бо почалася війна. У нас ще тоді тихо було.
В суботу ми почули вже стрілянину й вибухи. Почали шукати підвали. Я живу у п’ятиповерховому будинку, і в нас були такі підвали, де можна було сховатися. Спочатку шукали підвал, щоб був у гаражі, але це далеченько було. А 3 березня ми дізналися, що населені пункти за 10-11 кілометрів від Оріхова окуповані. У суботу зранку, 26 лютого, мені зателефонували знайомі з Мелітополя і сказали, що в їхньому місті вже танки російські.
Надія була, що це закінчиться швидко. Ще в березні ми ходили в інші школи в Оріхові перебирати картоплю, овочі. Готували їжу для солдатів. А у квітні сильно стріляли, тож ми вимушені були виїхати. Потім повернулися, люди мусили пристосовуватися, звикати якось. Ми як були там, то думали: «Може, повернемося. Може, якось будемо». Але ні. Важко, холодно, сиро…
Найбільше мене лякало, що прийдуть росіяни й захоплять нас, що ми будемо під їхньою владою. Найбільше боялася, що ми залишимося в окупації. І зараз це мене дуже лякає.
Виїжджали під обстрілами. Росіяни ж недалеко від нас стоять - десь за 11 кілометрів. Летять снаряди, влучають. Багато людей у нашому населеному пункті загинуло. Особливо страшно, коли касетами стріляють або керованими авіаційними бомбами. І все це прилітає. Уже навіть трохи змирилися з думкою, що можна залишитися взагалі без житла чи з пошкодженим житлом. Аби тільки вижити. Хочеться, щоб це все швидше закінчилося.
Наша молодша невістка зі своєю матір’ю і шестирічним онуком – у Німеччині. Хлопці, як хлопці. Усі воюють. Розкидало родину по всьому світу. Поряд немає нікого. На Новий рік наша родина завжди збиралася разом. А тепер уже другий рік нікого немає, тільки вдвох із чоловіком. Слава Богу, що він поряд. Удвох легше все це переносити. Ми одне одного підтримуємо. Йому вже 73. Дай Боже, щоб живі були й здорові, щоб разом були й підтримували одне одного.
Я надіюся, що в наступному році, у 2024-му, хлопці росіян витурять із нашої південної частини та й взагалі з України. І на Донбасі важко. Південь та Схід України дуже страждають.
Хочу повернутися додому, в рідні місця, у свій розбитий Оріхів. Надіюся, що його відновлять. І щоб усі рідні, близькі та знайомі, яких розкидало по всій Україні та за кордоном, повернулися додому. Дасть Бог, закінчиться війна весною чи влітку. Я чомусь думаю, що наступного року влітку чи восени ми повинні повернутися додому і все відбудовувати. Хоч і важко, і вік уже такий… Та в мене є думка, що все буде добре.
