На початку війни Лариса з сім’єю три тижні просиділа в холодному підвалі, тому виходити пішки з Маріуполя їй було дуже важко. Спасибі, що добрі люди самі запропонували підвезти

Я з Маріуполя. Життя було дуже добрим. Ми мешкали у своєму домі. Я дуже люблю квіти, і в нас багато квітів було. Я вже на пенсії, то ними займалася. Жила з дочкою, зятем і внуком. Старший онук пішов у ТРО і ще з січня підписав контракт. Може, він і знав, що буде війна, але нам нічого не казав. 

Перші три тижні ми сиділи в підвалі, до нас нічого не долітало. За цей час старший онук, який обороняв місто в нашій стороні, у західній частині, два рази прибігав нас провідувати. А 16 березня він до нас прибіг і привів ще трьох хлопців, які з ним захищали Маріуполь. Вони не місцеві - не знали, куди йти. Ми їх нагодували, і онук каже: «Нам треба виходити». 

У нас були такі сусіди, які говорили йому: «Це через тебе тут війна! Бігаєш із автоматом… От нагострю сокиру і голову тобі відрубаю. Ще й хату вам спалю». Ми зібрались і вийшли. Проходили повз тих же сусідів, і вони нас проклинали, називали бандерівцями. 

Я йти не могла, бо після 20 днів у підвалі хребет мене не тримав, але пересувалася потрошку. Ми десь години дві йшли до центру міста. Думали, що в драмтеатрі переночуємо. Вийшли ми вже після обіду. 

Якраз зібралися виходити – і ракета прилетіла під наш двір, всі вікна повивертало, і паркан, і двері. Словом, ми все покинули і пішли. 

Коли вже було видно драмтеатр, то зустрівся нам один мужчина і спитав, куди ми йдемо. А нас вісім чоловік було. Зять каже: «Ми в драмтеатр, може, хоч одну ніч там перебудемо». А той чоловік каже: «Який драмтеатр? Туди бомбу скинули. Стільки людей загинуло!» І зять із внуком пішли по під'їздах. Ніхто не відчиняв, ніхто нікого не пускав. 

Вийшли ми до шахового клубу. А та будівля вся скляна, знизу доверху. Ми зайшли туди. Там була одна сім'я: чоловік, дружина, чиясь із них мати і немовлятко. Вони ховалися у напівпідвальній кімнатці. Ми їм сказали, що тільки одну ніч переночуємо. Кажемо: «Ви скажіть, де нам влаштуватися, а зранку ми підемо». Вони нам показали кімнату, показали, де стільці взяти. Там ми переночували.  Був мороз, і всю ніч літали через цей дім чи то ракети, чи то бомби, я не знаю. Перелітало то на одну сторону, то на іншу. 

Десь о пів на восьму ранку ми вийшли і пішли через міський сад. Там уже були братські могили. Йшли через оптовий ринок, а там мертві люди на вулицях валяються, все горить. 

Це було наче в якомусь кіно, я йшла – і голова взагалі не усвідомлювала нічого. Вийшли на набережну. Машини їдуть. Були такі, де всі місця зайняті, та багато було й таких, що мали вільні місця, але ніхто не хотів брати. Сказали, що треба йти 15 кілометрів пішки до Мангуша. А я кажу: «Я просто не дійду». І тут зупиняються дві машини, і водії кажуть, що заберуть чотирьох чоловік. Посадили мене з молодшим онуком, а дочку з зятем - в другу машину. А хлопці сказали, що вони молоді, дійдуть, якщо ніхто не підвезе. Нас повезли. 

Ми домовлялися, що нас в одному місці зупинять – і ми зустрінемося з онуком. Але нас повезли до самого Бердянська. Під Бердянськом стояли сім годин, а потім вони нас завезли в школу, допомогли нам ці добрі люди. Вони живуть у Рівному зараз, і ми до цього часу передзвонюємося. Словом, вони нас врятували. 

А старший онук був жонатий, і його дитинці пів року на той час було. Вони доїхали до Мангуша, там з’явився зв’язок, і моя дочка змогла подзвонити свасі. А та сказала, що через пів години поїде і забере його машиною. І сваха онука забрала, бо на той час вже дочка з невісткою були там. Сваха внука накрила покривалом ззаду в машині, бо туди, де вони живуть, у Нікольське, вже росіяни зайшли. А через два тижні вже була фільтрація, і на неї така черга була, що він записався аж тисячним із чимось! Тоді сват знайшов якогось чоловіка, який показав дорогу. Мій онук їхав за ним слідом, і той чоловік вивів їх аж до самого Запоріжжя. 

Мій онук проходив фільтрацію.  У нього перевіряли відбитки пальців, телефон, роздягали, шукали наколки. А в нього жодної наколки не було. 

Вразило дуже те, що, коли ми вже їхали в поїзді в Тернопіль, зайшла жінка. Вона вареники зварила та розносила. Я плакала. Вона не спала вночі, ліпила їх, а рано-вранці привезла для людей, роздавала по вагонах, годувала. Ми виїхали 17-го, а приїхали в Тернопіль тільки 20-го. Нам постійно зустрічалася лише доброта. 

Наш дім цілий, там живуть сватів знайомі, у яких квартира згоріла. Дуже хочеться додому.